Повертатися важко, навіть може не так важко повертатися, наскільки важко класти руки на клавіатуру і набирати перші букви, перше слово. Пізніше вони якось самі зіллються в реченя, не завжди правда логічні і змістовні, а особливо цікаві. Але навіть починати перше речення – немов відкрити двері в невідому кімнату. Тільки в житті, ти не знаєш що тебе чекає з-за дверима, а тут – невідомо що ти „впустиш” в невідомість.

А поміж тим і під час того, подумалось мені, що робити звиклі речі значно лекше хоч і рутинніше, ніж щось нове. Інколи задумуюсь скільки то треба сміливості, щоб підриватися в дорогу, брати наплічник з наметом чи ж без нього і їхати в гори, де невідо де застане дорога, або ж в незнайоме місто в чужій країні, де невідомо чи буде місце в хостелі чи в вписці.
Завжди дивували мене ті мандруючі...

А ще недавно прорвало на мандри. Пам’ятається був тоді перший подих весни. За ніч, з дощем, зійшов весь сніг, з-за кута зачувся теплий вітет і здалося, що вже ось-ось почнеться весна. Якось дивно, несподівано і так звично-забуто потягнуло в дорогу... крісло стало нестерпно неприємно твердим, а думки, з сонно хаотичних, стали цілеспрямовано шукати можливостей кудись вирватись, пальці неспинно шурхотіли клавіатурою, шукаючи в гуглі маршрути, а в асьці попутників, але... вчора випав сніг і зима повернулася...