В колонках играет - стукіт коліс
Настроение сейчас - задумане, замріяне. байдужа романтика

Дивитись услід колії, що за втікає в небуття, і розуміти швидкоплинність часу. Він немов буревій змітає все на своєму шляху: витвори цивілізації і природи, руйнування стихії і людей. Він єдиний, хто вмить може перебудувати існуючий світ на свій лад, і ми, якщо це з’ясуємо, змушені будемо з цим лиш змиритися. Дивно, а реально все ж залежить тільки від одного: з якої сторони він "підійде" до нас – чи побачимо ми його спину, а чи повіримо, що біжимо попереду нього. Він може як вселити в нас віру і впевненість в себе, так і забрати її.

Розуміючи швидкоплинність і непостійність часу, почуваєш цінувати митт’євості, які закарбовуються нам в пам’ять.

...опершись на поруччя, похитуючись разом з вагоном, він вслухався в ритмічність стукання коліс. В обличчя била прохолода нічного повітря, яке вривалося крізь вікно, через яке заглядав повний білолицій місяць. Складалось враження, що ми об’їжджаємо його, боячись загубити його світло. А він, тим часом, заступивши сонце, освітлював нам дорогу, відбиваючись в болотах, крізь яке простяглася наша дорога. Чим особливо тішив жаб. А чи може це в них почався шлюбний сезон? Та одне чи інше, очевидно приносило неабияке задоволення, бо ритмічний стукіт коліс все гучніше й різнобарвніше доповнювався їхнім кваканням.

А на землю, чи то пак болото, тим часом спадав туман, окутуючи поодинокі дерева і густі кущі своєю пеленою.
Освітлена місяцем вода лиш зрідка пробивалася крізь туман, та навіть попри те не меншав жаб’ячий шабаш, що доводило лиш одне – справа зовсім не в місяці ;)

Все це кіломентр, за кілометром, проносилося за вікном вагона, і згадувала якась старенька казочка про щось хороше, але ображене і хатка на курячій лапці, в якій жила Баба Яга, яка ночами, в повний місяць, варила своє чарівне зілля, заповнюючи дрімучі хащі, непросвітним туманом.

Знайома нам з дитинства моторошна картинка, як і казка, тепер заставляла тамувати погляд. Як би там не було, але бабця – митець, адже виглядало воно зовсім незле: ліс з болотом, закутаний в низький густий туман, і освітлений білим світлом повного місяця.

І це тоді, коли поїзд, як і час невпинно прямував вперід. Один відвозячи нас додому, а інший – в майбутнє.