В колонках играет - тишина поміж вистукуванням капель

[показать]це була справжня злива, крізь каплі дощу було ледь видно дерева, які росли всього за якихось кілька метрів від його вікна. дивитися і розуміти, відчувати і віддавати, очищуватися і забувати, починати і заспокоюватися, бо очищуваєшся, очищуєшся водою, очищуєшся дощем, а особливо дією. бо вчора також падав дощ... він мов продовження попереднього... все, якось мимохіть, зєдналося в одну ланку, перемішалось, сплелося: минуле з теперішнім, явне з вигаданим, приховане з очевидним. там було все, тільки не було грому, бо колись він був, тоді небо розривалось від нього. здавалось ще трішки і воно трісне і розлетиться на безліч кусочків, розірветься і ми всі розлетимось. хто куди - хто в невідомість, хто в забуття, а хтось так і йтиме, поряд, нога в ногу, подих в подих, все так як і колись, себто в унісон...

вчора грому не було, тобто він не розривав небо, але він розірвав щось інше, і може крім нього, його більше ніхто навіть не помітив. та він відчув його, відчув як грім скользив його тілом, його душею, обпалюючи і розриваючи все нашматки, перевертаючи пузом догори. лиш прикро, що він нікого не вбив, нікому буде тепер воскресати...

бо як казав апостол: "щоб зерно проросло - воно повинно спочатку померти". думаю без крові таки не обійтись, нажаль...