Перші кроки, коли люди напирають один на одного, автомобілі зупинені шанованими міліціонерами, і цікаві погляди перехожих...
І все, що було перед тим: пошук групи, заповнення анкет, рахування грошей, готування бейджиків, і... і всього іншого, всього, що немає ніякого відношення до НЕЇ, та вона почалася! проща рушила!

Останній подих, останній крок, можливість, дарована долею, подяка, принесена в жертву. Зрештою - це те, що називають новим роком, це підсумок року, який офіційно розпочався на минулорічній прощі. Стільки всього трапилось за цей час: злети і падіння, досягнення і невдачі, щастя і біль, віра і розчарування, підкорення нових гірських вершин і життєвих, перемога над собою, стихією і людьми, програна боротьба з долею і виграна з своїми принципами, дарована мною втіха і біль, зустріч нових друзів і людей, які нероздліляються моїх поглядів. Цей рік був одним витком спіралі з цілого життя, і цікаво що повернувся я чи не в те саме місце, звідки й починав, та тільки на один виток вище...
Вся різниця, чи то пак ця висота, полягає лише в досвіді і знаннях, отриманій болі і насолоді. Мабуть потрібно щось, щоб б було закладкої в книзі мого життя, щось щоб можна було перегорнути сторінку, почати все з нового листа. І чом би цією "закладкою" не була проща? Все таки з відтам все й почалося...

Воз'єднати те що було, з тим що є, і дати початок новому, чи хоча би навіть дозволити новому народитися. Колись апостол сказав: "щоб зерно проросло - воно повинно спочатку померти", то чом би ця проща не могла бути смертю? Очищення: водою, молитвою, сумлінням... а може подією?

Перші кроки, формування групи, шикування в правильному порядку, останні настанови, правила, накшвалт: "святий обовязок прочанина - нагодувати аніматора(керівник групи):)"

[показать]Погляди людей, Львів, що зникає за останнім поворотом, дерева, кілометрові стовпці, села - все зникає, все залишається позаду тебе, все зникає в небутті, попереду завжди виникає щось нове, нова пригода. А на серці відчуття, немов ти прощаєшся з кимось, немов хтось незабаром повиненн сісти на потяг і поїхати, залишити тебе. І сум, ностальгія огортає тебе, вкорінюється в тобі, і трішки ниє, болить. Болить, бо саме тобі потрібно посадити когось, посадити оте щось і відправити кудись, в забуття. І кожний крок, кожне дерево, кожний стовпчик, кожне село - все наближає тебе до ТЕБЕ.
ТИ - та хто заопікувалась мною і оберігала мене, дарувала надію і спокій. ТИ - була надією, ТИ стала заміною й подругою. Зараз, ТИ постійно зі мною, і не тільки в серці, несподіваний подарунок, отриманий перед "першим кроком", такий символічний й такий важливий, й не менш незрозумілий, як і не менш приємний...


[показать]А потім... а потім таки була проща, сотні людей, десятки груп, нові знайомства і зустріч старих знайомих. Скільки їх тут зібралося? - постійно можна побачити нове обличчя, хотів би – не відчув себе самотнім :)
Це - одна сімя, може і різнобарвна та всі ми зібрані одною метою: хтось маленькою, хтось більшою. Кожен з нас переслідує свою ціль, як ти казала: "молоді(діти) ідуть сюди заради цікавості, а ми(ну вже мабуть "старікі" :)) – заради чогось більшого, вони шукають тут суть прощі".
Приємні зустірчі на краях сіл, коли вітають, коли тобі раді. І оте частування... зміст якого не в тому щоб тебе нагодувати(зрештою, ми не проти ;)), та там щось більше! Чи зумію я це передати? Щоб зрозуміти – це потрібно відчути: одностайність, піднесений дух, радість зустрічі, адже з нами ішли їхні надію, адже ми були символ, ми були підтвердженням! а потім: дяяяякууууєєєємоооо, і група за групою дякують вам за ласку і гостинність, переходячи за ваш "край", за межу вашого села.

А запечені банани в шоколаді, і чай з щойно нарваної м'яти? Отак прготоване віддалік від сотень людей. Маленьке кулко людей, зібравшихся навколо маленького, але теплого вогника, і хороша затишна атмосфера. Виявляється для цього більше нічого й не потрібно. Як мало треба для щастя, просто знати що ти в колі, в колі тих, кому ти дорогий, і від того стає затишно, від того стає спокійно... А коли смакуєш запеченого банана, облитого гарячим шоколадом, а поверх нього хрумкотить кокос - то стає ще й добряче смачно :)

[показать]


А поміж тим дорога, так багато роздумів і спогадів... Колись тут вже ходив, "пам’ятаєш, тут навіть небо те, і погода..." тут все те саме, тільки щось змінилося, і не номер групи, яку ти вів :(... все чомусь по-іншому, а тоді здавалось, що так буде завжди. А зрештою... щось тут було й краще - зміст тої прощі. кожен з нас наближався ТУДИ, в пошуках, в сподіванні, чогось.
Хтось чекав кроку, хтось дії, а хтось розуміння, прощення і світла забуття. А когось штовхала цікавість...




І робити все це разом з сотнями інших людей, обганяючи групи яких, мимоволі зупиняєшся послухати їхніх пісень чи поспілкуватися з побаченими знайомими. І все це перед тим, як радісно задзвенять дзвони, вітаючи вас в унівській лаврі, кажучи: "ви змогли, ви прийшли!".


[показать]

А потім в кожного своє, кожний шукає тут те, по що прийшов. Хтось на схилах горбів, а хтось у сні, хтось в розмовах, а хтось на службі. В когось бринить сльоза, цілуючи твою одежу, а хтось сміється під час нового знайомства...
а хтось... а я кажу "дякую", ТОБІ матері всіх матерів, і в моїх очах була сльоза цілуючи твою одежу. За все що трапилося, і за все від чого ти мене вберегла, і за спробу, яку дала.
Дякую.







p.s. скільки раз ми намагаємось перегорнути сторінку, зрештою перегортаємо її, починаючи все наново, забуваючи все що було, очищуючись, щоб заповнити порожнечу чимось новим. А насправді - коли нам це по справжньому вдається? Коли ми справді ВСЕ забуваємо? Інколи про дещо нам вдається забути, та чи на завжди?

Лежучи на газоні зеленої трави, втомившись відмахуватись від надокучликих комарів, шаленієш від відчуття, коли розумієш що можеш почати все заново, почати все з початку, почати ВСЕ з початку, почати все з ПОЧАТКУ.