Настроение сейчас - приємність згадування

Монастир зустрів нас темними вікнами і тьманим світлом блукаючої свічки. На нас вже чекали, їх попередили :)
Кімнатки з двоповерховими ліжками, постатевий розподіл і особиста свічка... а потім вечеря і завершення знайомства, розпочатого ще кілька годин тому, на делекому львівському двірці. Швидке поглиннання канапок і солодощів під жартівливі коментарі співїдців, і все це разом з нашими тінями від мерехтивої свічки...

А потім був наступний ранок, і "фреш мак", який переріс в лекцію. І вільний час, а для когось сонний. І здійснення, можливо, вже традиційного сходження на г. Маковицю. Дуріння на схилах, і кидання сніжок в ярах, а потім прогулянка лісом, і по коліна в снігу на схилах, а потім... а потім ми сушили ноги, розглягшись на схилі гори, за два метри від вершини. Ні, ми не прагнули її підкорити, ми її вже підкоряли, ще тоді, взимку, на новий рік. Тоді, коли від снігу несло зимою, тоді коли сонце не гріло, а лише нагадувало про тепло. А тепер ми насолоджувалися спокоєм і тим, що навкого – засніженими хребтами і горами, що розкинулись далеко ген-ген за небокрай…

А потім і вершина, "спілкування" з вітром, і квас, який смакував не гірше за шампанське. Ми святкували не перемогу, ні, ми були раді лиш поверненню, поверненню туди де пізнали мент щастя, і це ми розповіли вітру, з ним ми поділилися своєю радістю, своєю втіхою. Ми повернулися до своєї гори, як до хорошої подруги, яка бачила нас всього лиш кілька місяців тому, але такими іншими... А зрештою, і вона змінилася, немов помолоділа, зійшов сніг і вже зеленіла трава, що ледь-ледь пробивається з-під каміння...
Колись нас тут було більше, а сьогодні прийшло тільки двоє, та ми повернулися сюди з відкритішими серцями, і з посмішки на обличчі. І це нам розповів вітер :)

А потім було різне – і мандрівки у село, і в нічне Яремче, по мості, що для когось значить щось з життя, а для мене лиш загадка, ну а потім до води, туди де все бурлить, де л’ється, й з шумом так кудись спішить. Споглядання за водоспадом, крізь пелену темряви й нестримний потяг до води. Не такий як на березі моря, зовсім інший. Бажання стрибнуте в пучину разом з головою, чи то пак головою донизу... І тільки здоровий глузд зипиняє тебе від відчайдужного кроку, і ти стоїш на "своєму" краю скали, намагаючись нерухатись, намагаючись боротися з своїм страхом, і навіть з своєю цікавістю...

І ніч, знов романтика вечері, і зустріч друзів, що доєналися до нас. Спілкування при свічках, допоки вже сам не засинаєш, лиш потім покидаєш товариство, повертаючись в свою кімнату.
І новий ранок, новий день, і знову плани, а потім й пиво на березі річки, коли перед тобою скали, а поряд бурлить вода і сидять твої друзі. Як просто це і легко!
А перед тим мандрівка берегами і підвісними мостами, то взад, а то вперід, і споглядання засніжених гір. А потім пиво, ну я писав...
І знову ніч, вечірнє місто, знов міст й відсутність зір. А потім водоспад, до котрого цього разу ти вже біжиш навипередки. А там нічна романтика, та без свічок, хоч з ліхтарем. І слухати знов шум води, що каже він? Знов тягне, і не тільки до води, і знову крихти розуму, які недають стрибнути в пучину. Щось втримує. І ти радієш, лиш глянувши на зорі, що були видні над вогнем, то там, в монастирі. Й під звуки пісні що лунає, смакуєш смак ти самоти.

І скелі, якими Довбуш десь ходив, і краєвиди що розкриваються з висоти найвищого камінчика, а внизу печери і льодяна гладь. Постукай і, здається, вийде кам'яна принцеса - володарка гір. А перед тим був ще перевал, і г. Близниця здалека. Окутана в сніговий покрив, як колись, пригадую, в туман…

Закарпаття, яке чомусь так схоже на Швейцарію. Чи то горами з білосніжними вершинами, і річками у низу, чи то будинками, чи просто красою природи. Всією, і людською, і весняною. Чи може це лиш настрій, трішки ностальгічний, та такий приємний?!…

І все це проноситься в твоїй голові, як і ті стовпці і знаки за вікном автомобіля. Все залишилось там позаду. Незмінними лишилось лиш задоволення і впевненість. Впевненість, що ти повернешся сюди, назад!