В колонках играет - Чорний вересень "поплач"
Настроение сейчас - зневіра

Він, як ніхто розумів її. Йому, як нікому, були знайомі її сльози. Довгий благальний погляд, і прохання: “не покидай мене”. Відчуття самотності, минулого в якому ти все більше і більше заплутуєшся, і безсилля, щоб з нього вирватися. Наскільки знайоме відчуття…
Він бачив її сльози, можливо він навіть вірив в їхню щирість, а може вже й почав сумніватися.

Він був просто хлопцем, який переживав все це сам, який незнав виходу з ситуації, куди потрапив не значно пізніше за неї.

Вона рюмсала в нього на плечі, мабуть ще ніколи вона настільки не боялась втратити його, мабуть він справді щось таки значив для неї. А він, натомість, дивився на неї звисока свого зросту і відчував себе таким самотнім і безпомічним. Він міг подарувати їй все: посмішку, радість, ніжність дотику, навіть приємність мовчання. Та він не міг навчити її жити в мирі з минулим, він не вмів навчити її довіряти собі. Вона повинна була справитись з минулим сама, вона повинна була довірити своє минуле йому, вона повинна була… Зрештою – вона не повинна була нічого, та вона хотіла бути з ним, а для цього було мало дарувати поцілунки і посмішки. Для цього потрібно щось більше…