Вечір тільки-но почав спадати на землю, сонце краєм черкало за верхівки дерев, і так ласкаво торкалося його обличчя. Дивлячись на нього, одразу чомусь пригадувався Хемінгуей і його "стирий і море". Таке ж старече лице, сиве волосся, суха обвітрена шкіра обличчя, і такі ж вицвівші очі… Так, тільки тут кругом було не море, принаймі не таке, хіба що безкраї гори, вкриті соснами і ялинками, полонинами і скелями – можна назвати морем?, а поодинокі хатинки – кораблями, хіба що…
Теплий осінній вітерець обдував його обличчя, викликаючи ніжну старечу посмішку. Десь, за тими очима ховалося щось більше, непросто доброта, непросто посмішка, там було його життя, пережите, пройдене, переболіле, там була історія однієї людини, людини, яка здійснила свою найдавнішу мрію – залишок життя провела в горах, провела в свому другому домі.

Отак, дивлячись на захід сонця, і згадуєш себе. Як дивно, колись ти так сама відпочивав в горах з батьками, тоді тобі було не більше семи років, кожний день, протягом тиждня, починався з походу за грибами в гори. Дивно, може вже тоді ти полюбив гори? А може це трапилося і значно раніше… може…
Та тоді все було по-іншому, тоді життя тільки-но починалося, і ти навіть на мить не присідав на призьбу, і навіть незадумувався чому на ній стільки часу проводили батьки. Життя тільки-но починалося, згадати то тоді тобі було ще нічого. А зараз, а зараз раз за разом в твоїй голові проносилися історії: одні кумедні, інші делікатні, якісь страшні, інші сороміцькі. Все це проноситься в голові, уривками, частинками, вирвано з контексту, але все узагальнено. Інколи їх було так багато, що навіть важко повірити, що це все справді трапилося в його житті, в одному житті. Зазвичай тоді і ставало боляче, тоді, чомусь, попри спину, яка таки боліла після падіння з водоспаду… ох ті спогади, це було так давно, колись його улюблена історія, яка поклала початок новому життю. Що він розумів під тим падіння? Його друзі знали її майже на пам’ять, та мало хто знав ту другу сторону, мало хто знав про той страх перед каліцтвом, який він тоді пережив. Тоді, напевно що, пережити це, допомогли лікарі, до яких він звернувся за чиєюсь порадою. Та, навіть попри цей страх, той час асоціювався в нього з чимось іншим. Менш ніж через тиждень воно змінилося, воно стало іншим, дивно так… та цю історію він розповів тільки одній людині, лише одній…

Тоді почалося щось нове, щось нове, ще незвідане досі. Так часто в голові проносилось “хочу”, “хочу”…. “хооооооччччууу”. Він був молодий, і такий запальний. Амбіції, бажання, все, все що мав, все-все-все, все він був готовий кинути заради мети, заради тої маленької мети, того шматка своєї свідомості що асоціювалася в нього з майбутнім, з яскравим сонечком, з сонцем що…
Амбіції і життя – тендем, який вже тоді вчив сідати на призьбу і задумуватися. Що трапилось тоді, хто поступився, хто став дезертиров? Тільки з часом він задасть собі це питання, тільки з часом він зрозуміє що… ой, хребет! …тоді він спирався ліктями на коліна, попри всю біль у хребті, і чомусь дивився в землю, на ці самотні камінці, на гарні квіти, що він своїми руками виростив перед хатою. Дивно було, пройшло стільки часу, а на очі ще й досі накочується сльоза, здавалось що вона не покидала його ніколи…
Здавалось спогадам неприходив кінець, стільки трапилось всього,

десь були й посмішки, а потім і невдачі,
десь боротьба, десь втрати,
але незмінними лишились лиш сліди,
що ними треба було йти, такі маленькі і…

ой!, знов спина болить…