В колонках играет - шарудіння авторучки і "нерівномірно-притихлий суткіт серця"...

Сльози, мов кров, стікали струмками. Від їхнього солоного присмаку топився лід, сніг перетворювався у місиво і розтікався містом, невідомим містом, що ще досі дарувало йому прихисток і захист, радість і втіху. А вони текли, кожен з них знаходив свою вулицю, свою дорогу…

Людей, що випадково ступили в нього (чи то він [струмок] невипадково зачепив?) перекривлювала гримаса болю, ноги підкошувалися і чомусь в горлі з'являлася задуха. Один дотик до когось іншого – і ця хвороба передавалась дальше. Так, скоро захворіло все місто, пошесть передавалась і дальше, заражаючи зелені луки і сухі пустелі, білосніжні вершини далеких гір і неозорі водяні простори. Сумували люди, плакали звірі, притихло шуміли дерева, і, навіть вітер, що безшумно шугав поміж верхівками гір, і той притих…

Тишу розривав тільки його нерівномірно-притихлий суткіт серця і …крик…

Чому він завдавав болі, чому він робив боляче собі?
Все ж має бути інакше!!!
Перезавантаження.