„Якось воно все так звично, життя ніби проноситься по спіралі, перебігаючи одними й тими самими картинками перед очима” – так стрічка з безкінечних лісів, полів, будиночків, селищ, міст і людей пробігає за привідчиненим вікном потяга. Так надоїло пересідати з одного потяга на інший, частково традиційно на вокзалах куштувати місцевого морозива, в вагоні наминати канапки і вдивлятися в далечінь, згадувати вже досі відкритий край, забігаючи наперед мандрівки.

Польща вона така, ніби й класна, люди, вулички, будиночки, але щось в ній не те. І не через жарт („якщо цигани хапаючи речі і розбігаються – значить серед них є поляк ”), а мабуть тому що ти очікуєш від неї чогось більшого, того духу, тої Європи, а його... нема Вона, себто Польща, немов між двома світами: щось там є вже „те”, але ще стільки „не того”...

Але друга границя і перші кілометри, які проносяться в втомленій голові, затамовують подих. Відчуття немов ти занурився в щось нове: повітря, автобус, люди наповнені чимось „отим” чого не було і що ти давно очікував. Європа таки інша. І скільки б ми не переконували самі себе, що ми європейці, але вже звиняйте люди, але Європа – то не тільки стовп в с. Дипломатичному!

[250x187]Невдалий атостоп (сором, але все таки тільки 20 хв на трасі), призабута чеська мова, перший меланхолічний водій, такі ж самі тільки сучасніші автобуси, і кілометри траси залиті сонцем, зустріч, рукостискання, щирі посмішки, цілування – ми також раді вас бачити. Цей дім завжди був гостинний до мене.

Чехія вона така собі невеличка країна, з границями з країнами старої Європи. Здавалося б ще одна країна з кількома більшими містами такими схожими на всі інші. Але ні, Чехія не така.
Читаючи казки Андерсона переносишся в міста з покрученими вуличками, мостами через дрібні річечки, різнокольорові будинки покриті червоною черепицею. І якщо ти не встиг розгледіти назви міста, чи не знаєш де прочитати в якій країні знахидиться місто – знай, ти був в Чехії. Вона справді така: ти заїдеш чи не в любе маленьке місто, і зможеш поблукати нерівними вуличками, подивитися на старі будинки і зробити фотографію на річці, піднятися на вежу і оглянути площі, вулички і будинки покриті черепицею. [250x187]

Наша мандрівка почалася з Глючина – традиційно маленького міста з кількома десятками тисяч людей, але в ньому є центральна площа з фонтаном і навіть свій замок (спочатку нам це здавалося дивним). І там відбулося перше знайомство з чехами: працівником банку і продавщицею квитків на вокзалі. Перший намагався навчити нас, що перед касою в банку наступному клієнтові (тобто нам) не можна заходити за лінію. Коли ж він дізнався, що ми іноземці, та ще й з України, де була помаранчева революція, – зав’язалася доволі приємна розмова. А продавщицю, добру жіночку, довго думала і комбінувала, як би то нам квитки подешевше продати. Дивна вона, правда?
Справа в тому, що в Чехії, як і в кожній розвинутій країні, є купа знижок на транспорт. Навіть якщо ти купляєш квиток з пересадкою, не говорячи вже, якщо вас їде кілька чоловік, або ж ти їдеш в дві сторони – то в сумі вартість переїзду вийде дешевшою.

І після того Опава, Краваже, Оломовц, Кутна Гора, Прага, Карлові Вари, Табор, Чеські Будійовіце, Чеський Крумлов, Острава і знову Глючин.
Кожне місто, навіть індустріальна Острава, яку за кілька років змогли перетворити на приємно місто, повне архітектурних пам’яток.
Здавалося б в кожному місті все те саме: ті самі покручені вулички, ті самі мостики через річечки, відреставровані будиночки, замки в центрі міста, але... кожне місто інше, цікаве, захоплююче, просякнуте духом старовини і європейкості.

І як після такої мандрівки не вірити в казки?

Далі буде.... (можливо)
Фотографії з мандрівки