було все так:
Cпочатку була дорога, найдовша після нового року з найнезручнішою ночівлею за весь той ж час. І були нові місця, відвідані, побачені і відчутті.
Підземні прогулянки в Вілічках і гуляння мостами Вроцлава, романтичний, але знайоми Краків, сила віри Ченстухова, нічні прогулянки, саморобні коктелі, сорок вісім молодих людей і гарно проведений час.
Шість годин нічного чекання на кордоні, депортований турок, постійні переїзди і спілкування...


Мандрівка, яка виснажила мене більше аніж будь-яка інша. Після такого хочеться закритись і ні з ким не бачитись, а тим більше не говорити, за цих кілька днів, наговорив мабуть кількамісячну норму


А потім був Львів, перший дзвінок на границі з Львівської хвилі і розмова про „Під Камінь”. З того й почалася підготовка до табору. Викладення своєї точки зору і її не розуміння. Молоді вони такі – завжди думають, що знають краще... що ж, за ними й майбутнє
А з іншого боку, ну й нехай, зато буде більше часу...


А потім ще одне розуміння. Знаєш, це як дитині в один момент надоїдає бавитись в пісочниці, так і мені, перестала подобатись роль організатора. Захотілось піти, тому що нерозумєш тих підходів, тому що не поділяєш таких методів, тому що... воно вже не цікаво тобі.
В такі моменти починаєш цінувати своїх найближчих і друзів.
Хочеться залишитися тільки з ними і спланувати свій час разом, щоб пожити для себе, а не розриватися і губитися в цьому світі ...