[показать]Ще одне чуже місто, вранішнє весняне сонце, яке пробивалось крізь зелені листочки старих дерев. Прохолода, народжена древніми будинками, мурами і замком. Здавалось десь тут зупинився час, здавалось, десь тут, ще й досі панують часи середньовіччя, в цих вузеньких і покручених вуличках, в мурах поросших жовтими квітами і барвінком, та замком, який гордо величіє, гріючись в променях вранішнього сонця… сонця, що так яскраво пробивалось крізь її волосся…

Для нього було ще незвично відчувати себе самотнім серед натовпу у самотньому місті. Обабіч було багато людей, які все виходили і виходили з автобуса: здивовані, заспані і такі йому незнайомі...

…знаєш, дивно було спостерігати, як її волосся розвіювалося за вітром, а промені сонця переливалися на їхніх кінчиках. Воно тріпотіло на вітрові, і сонце, тим часом, блукало поміж ним, а тепло вітра, з пронизливим холодом старовини, пробирало до самої глубини, до самого серця…

Блукання по замкових мурах, спуски в підземелля і прогулянки мурами. Коли чути, як внизу, об водну гладь, розбиваються осипані камінці, а серце з грудей, втікає понижче...

А потім вечір, день міста і львівське пиво, захід сонця, нові друзі і старе місто, яке поринало в темряву і готувалося до сну, місто, яке окутувала містичність і поселялася таємничість. Стіни замку, які вже сотні літ оберігали своїх мешканців від загарбників, а тепер захищали закоханих від зайвих очей, і сонце, яке ховалось за небокраєм, та не в її посмішці…

Коментувати не дозволено