[204x318]
Це було дуже давно, це було ще тоді, коли не починалося моє свідоме життя, тоді коли я запитував себе „чому я не маю "того" і чому я не можу "так"?”, тоді коли здавалося, що світ крутиться у великому колесі, а я його лише маленька піщинка, а не центр. Це було тоді, коли сонце пробивалося крізь голочки сосен, а дим багаття, разом з запахом шашликів створював п’янкий аромат, дразнячи нас і гуртуючи біля себе…

На долівці тоді ще була пляма від червоного шампанського, бо воно тоді "вилетіло" з пляшки на добрий метр догори, на невддоволення інших, але на моє велике захоплення… бо тоді… бо тоді був мій день. Бо… може я тоді і був піщинкою, але це був мент коли я був самою-самою піщинкою… і була ніч… аааааххххх яка ж тоді була ніч…. Тоді було тепло і цвірінькали цвіркуни, і не треба було алкоголю, щоб закохатися в неї, і не треба було нікого, щоб відчути себе затишно, і нехай я залишався сам, та тоді мені не було одиноко, бо тоді в мене був я….

Сидіти на лавці, вслухатися в шум дерев і … правда, тоді був присмак гіркоти, тоді я озирався, і нерозумів, заглядав – і не бачив. Здавалося, що все закінчувалося так і не почавшись. Чогось не було, а я розумів що не було багато, бо не було нічого…

Пройшли роки. Це було так давно, це було ще тоді, коли не було того, що маю я зараз, ще тоді коли я не став в центрі життя, це було… тоді життя стало з голови на ноги, і за той час я навчився говорити і слухати, але найголовніше – я навчився мовчати. Я навчився не боятися бути собою, і прямувати до цілі, не слухати песимізму інших, і вірити в себе. Світ перевернувся, я змінився.

Озиратися назад і розуміти – в тому житті таки щось було, згадувати події, і заплутуватися, від кількості, в спогадах… зазирати вперед і губитися, але спокійно плануват, бо не впервше починати щось авантюрне….

Пройшли роки, сьогодні, як і тоді, той самий день, в пам’яті залишається все менше і менше нереалізованого, але більше впевненості, бо в мене, як і колись є я, але поряд є не я, але ті, які як я.