…а було це немов реальність...

Подих вірту відносив мене від рідного дому, а монотонний стукіт коліс переносив в інший світ, піднімаючи над хмарами, проносячи через них, заграючи з ними і пестячись лагідним промінням сонця.

А потім я ступив на землю, настіль ж привітну, як і її гостинні люди. Це було схоже на танець, бо кожном ментом був рух, а з ним і відкриття: я бачив гори, крізь каміння яких не завжди могла прорости й трава, яку з насолодої пасли отари корів, овець і свиней. А десь, на верхівках, чи може просто в скелях, стояли церкви й монастирі, ховаючи за столітніми, а зазвичай тисячолітніми, стінами історії багатьох людей, які приходили сюди на довго чи на чу-чуть, щоб розказати і показати, побачити і попросити, порадити і слухняно схилити голову, а зрештою – щоб повірити. А серед того – камінні розписи на стінах, мабуть зроблені в укріплені віри, і чисте небо, яке лише дбайливо прикривало Арарат…

Я спав… а відчутя було таке, неначе я купаюсь в морі. Я бачив хвилі, а поміж ними чув політ птахів. Я милувався заходом сонця, й споглядав на дорогу до сонця, яка переливалась на гребенях хвиль…

Я спав, а потім знову мандрував, щоразу зустрічаючи нових привітних і усміхнених, добрих і гостинних людей, тоді, коли порох доріг кудлатив волосся, а взір зачаровувався красою довколишніх засніжених гір і творінь їхніх жителів.

…колеса монотонно стукали услід, а я літав у хмарах, і пасми гір блукали у низу…
я спав, лиш було чути тук-тук-тук…



P.S. сорі за дублювання, але лі.ру заглючив.