Іти вулицею залитою тьмяним світлом жовтих ліхтарів, оминаючи поодиноких пішоходів, вслухаючи в монотонний стуків зубів – місто завмерло в очікуванні ранку, просякаючи безсердечним морозом і наповнюючись вологістю, покриваючись снігом.
Поодинокі сніжики огортали, недаючи повністю заглибитись в світі своїх мрій, болю і розпачу, покриваючи внутрішній неспокій, немов ховаючи від відчуттів, немов приховаючи від зосереджених і замерзших очей самотніх людей, які прямували до рідної домівки, до сімейного затишку й тепла.

…в одній домівці сьогодні мабуть також буде тепло, але не затишно. Сьогодні вони не зберуться разом, не дочекавшись одного. Наврят чи тепло зігріє серце, наврят чи вони не поглядатимуть на двері, очікуючи повернення його… Сьогодні їх стало менше, і ніколи їх вже не буде стільки само.

Повертатись додому, де будинок повинен був бути таким ж самотнім як вулиці, які до нього вели, і таким ж холодним, як і його серце. Він це переживав, він не раз це бачив в снах і маренях. Так повинно бути, щоб відчути сум втрати, щоб пережити біль самотності.
…але закривати очі, засинаючи під звуки музики, знаючи, що хтось, але не ти, проходитиме кімнатою, ідучи спати, і вимкне радіо, поправить ковдру й побажає добрих снів.
Спи спокійно орест, сьогодні ти не самотній.