Перемога – вона така пянка, що в якийсь момент ти забуваєш про всі невдачі і попередні поразки, а натомість взлітаєш ген високо в небо, звідкіля вже неможеш дістати ніжками землі, звідки вже не видко того, що досі було твоїм домом, того, що досі називалось своїм болотом.

Перемога – вона пянкіша за вино, навіть за червоне солодке кримське, яке колись пянило голову разом з запахом італійських сосен. Відчуття перемоги затьмарює попередні образи, воно засліплює і дурманить голову, і тоді здається немов побільшало сили, немов все закрутилось навколо власного пупка.

Перемога пянить, дурманить, перемога манить, та … якби це не відбувалось не вперше, якби то не знаття? що за першим враженням стоїть обман, брехня – підла і черства, чиясь похіть і прихіть – то мабуть можна було б і взлетіти, забутись в пянких мріях і упиваннях насолодою звершень. Та щось, зовсім невидиме, тихе, але таке рівномірно-пульсуюче, з глухими і продовгуватим стукотом, мов серце при переляці, розриває оцю імглу навіяну на очі. І ти приходиш до тями, немов прокидаєшся холодної ночі зі сну, не роздумуючи відкриваєш очі, і коли тіло ще приходить до тями, обводиш навколишність пристальним поглядом. Тверезість повертає до тями, не даючи відірватись від реальності, не даючи втратити звязок з правдою, не заплутатись на межі, не змішуючи бажане, вигадане і пережити.

А так хочеться забутись у собі, так хочеться знову піддатись інстинкту й не зважати на існуючий світ, довіритись покликові, й ще раз перевернути світ, зламати й поломити його!, як колись, як тоді, як неодноразово вже це робив!!! ...але… натомість зупинятись, натомість ламатись самому, бо неробити те, що прагне власна суть, те до чого закликає власне єство.
І в безсиллі, коли розум бере гору над покликом інстинкту, замикатись в собі і прямувати вперід, гордо тримаючи голову, знаючи що найбільший дар, яким володієш, є Воля.