"це ж важко" - колись собе в цьому запевнювала. але не зараз. коли відчула все на собі. просто часом відключаються всі відчуття, але недолік через занадто завищенний поріг раздратованості нервових закінчень. але й це проходить, варто тільки зачекати. а вже після цього.. життя - як "казка".
майже нічого не запамятову, не помічаю, звичайні стандартні фрази взагалі не потрапляють в поле моєї свідомості. чи вона зовсім кудись втекла?
вже не та осінь, що була раніше. від того нічого не залишилося. напевно і цю я не отримаю, бо не моя. мабуть не судилося. так трабе. а завтра...
такі як я не закінчують життя самогубством, та й не вмирають своєю смерттю. все не так просто. ми втрачаємо самі себе. наша доля випадковість. вранці нас зіб"є трамвай, чи задавить машина, нас випадково штовхнуть на колії в метро в натовпі навіть ніхто й не помітить, лікарі переплутають ліки.та ніколи не здійсниться мрія- зникнути. просто розтанути в повітрі безслідно назавжди......
"не обіцяй кохати завжди..."