Коли Ліна Костенко читає свої вірші, хочеться стихнути.
Наче час притримує дихання.
Кожне слово — як крок по воді: легко, але з глибиною, яку відчуваєш пізніше.
Слухаєш — і ніби стаєш ближче до себе.
Ліна Костенко — це коли слова не просто звучать, а живуть.
Вони торкаються тихо, як долоня до серця, і залишають слід довший за будь-яку пам’ять.
Її поезія — не про рими, а про правду.
Про силу бути собою, коли світ шумить.
І в цій тиші — народжується смисл.
Ліна Костенко — це голос, який не підняти вище, бо він і так на висоті.
Її слово — гостре й світле водночас, не про прикраси, а про сутність.
Вона вміє боліти красиво, і любити — ще красивіше.
Мабуть, тому її рядки не старіють.
Бо правда — вічна.
Поезія Ліни Костенко — як джерело.
Чим глибше черпаєш, тим чистіше стає всередині.