Палац Галаганів у Сокиринцях. ФОТО: Володимир Пилипенко / suspilne.media

Слава Україні! Сьогодні – про зрадників.
На початку війни український парламент посилив відповідальність за зраду – до 15 років тюрми або й довічне ув’язнення. Чи достатнє покарання? Питання риторичне. Здається, саме час згадати минуле – і послухати містичну історію про те, як покарали зрадника наші предки – прокляттям на цілий рід – і як воно врешті збулося

У 2009-му Національний банк України викарбував пам’ятну монету – на честь не видатної події чи людини, а цілого козацького роду – Галаганів. Цей рід – наче уособлення всієї історії України, тільки у форматі шекспірівської трагедії. Він дав Україні незрівнянних героїв і підступних зрадників, став жертвою родового прокляття, від якого загинув – щоб згодом воскреснути у новому і вкрай суперечливому образі. Але про все за чергою.

Перший відомий представник роду Галаганів – без перебільшення національний герой епічного масштабу. Його звали Микита і був він реєстровим козаком у війську Речі Посполитої. Під час походів – аж до Персії – дуже розбагатів, але щойно почалося повстання Хмельницького – став на його бік.





Час слави Микити настав у травні 1648-го у битві під Корсунем. Козаки навіть із союзними татарами Тугай-бея поступались полякам, тож ворога треба було взяти хитрістю. Галаган зголосився добровільно здатися у полон, щоб переконати ворога, що українців значно більше. Під тортурами Галаган переконав поляків втікати та ще й вказав їм шлях у пастку. Блискучої перемоги козаків він щоправда не побачив, бо був жорстоко страчений. Але пам’ять про нього жива і досі - у Чигирині стоїть пам’ятник.

[600x]
Пам'ятник козаку Микиті Галагану, Чигирин / itinery.com.ua

Галагани знову виникають в українській історії за гетьмана Мазепи. І вже у зовсім не героїчному образі. Тарас Шевченко у поемі "Іржавець" писав, що якби українці "одностайно стали", то

"Не втікали б із Хортиці
Славні небожата,
Не спиняв би їх прилуцький
Полковник поганий..."

Цей "поганий полковник" – Гнат Галаган, зловісний засновник славетного роду – і винуватець його загибелі. Гнат Іванович Галаган був сином бідного реєстрового козака з Полтавщини. Освіти не здобув, не вмів навіть писати, натомість ще юнаком подався на Січ. Там швидко відзначився у походах і став полковником. Коли гетьман Іван Мазепа взявся розбудовувати українське військо – перейшов на службу до нього і створив та очолив найманий кавалерійський полк. У якийсь момент з невідомих причин перейшов на бік московського царя Петра І. Так вчинили багато полковників просто заради виживання. Але саме Галаган єдиний з козацької старшини взяв участь у знищенні Запорозької Січі.



“Той Галаган, як пес, гніздо наше військове, погодившись із всезлостивою і боговідступною москвою, викоренив і на ніщо обернув”, - писав отаман Лаврентій Стефаненко в листі до гетьмана Івана Скоропадського.

У 1709 р. український гетьман Іван Мазепа під час північної війни задля збереження України перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ; московський цар Петро у помсту знищив гетьманську столицю Батурин, замордувавши 15 тисяч цивільних і влаштував каральну експедицію на Січ, московитів було багато – близько 5 тисяч голів. На Січі ж у той момент залишались тільки кількасот старих запорожців і молодики-джури, а також півтори сотні жінок і дітей. Січове військо з кошовим Костем Гордієнком на той момент було в поході і допомагало Мазепі та Карлу ХІІ. Попри це запорозькі діди вирішили дати бій. І протягом тижня витримали кілька штурмів та навіть контратакували! Все змінив підхід полку Галагана. Він пішов на перемовини з січовиками. Врешті і він, і московський полковник Петро Яковлєв на хресті присягнули, що якщо козаки здадуться, то всі залишаться живі.

[600x]

росія запропонувала оборонцям здатися, цитата, що гарантує усім збереження життя. Думки оборонців розділились. Більшість захотіла скласти зброю. Наказний отаман Богуш із найбільш непримиренними бійцями вирішив продовжувати боротьбу. Його загін на чайках прорвав оточення і відступив вниз по Дніпру. Решта 300 козаків і цивільні припинили спротив і впустили ворога на Січ. Але слово російського офіцера вже у ті часи не було варте нічого. Легковірних бранців тут же почали вбивати найжорстокішими способами. Яковлєв доповідав про це царю так: "Живцем взятих злочинців знатніших велів я притримати, а решту по достойності стратити".