...лунає в голові, а ти неможеш і моргнути. все заніміло, затерпло. "живими" лишились лиш очі, якими ти "вивчаєш" стіни, меблі, оточуючих, дерева, повітря...
так важко вирватися з полону мрій і сподівань, так важко забути минуле...

Є для серця така покута -
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

чекаєш, дивишся в сподіванні що він зявиться, воно з'явиться, а нема... і хоч в середині все волає: "перестань!!! не треба!!! живи!!!", щось заставляє сідати ближче до телефону, і ставати йому найкращою, хоч може і німою подругою...
.... ....
а насправді ти живеш, коли ти вже заставила собі сказати "живи" - ти вже "по тій стороні" межі. може минуле тягне за собою, та ти вже знаєш де воно, і з часом, з проблиском сонця, з чиєюсь посмішкою... ... ну мабуть ти здогадалась...
колись продзвенить дзвінок, він буде не той, він буде інший, та чомусь (хм?:)) важливіший...

і дуже б хотілось, щоб він був кращим за "той" і настільки важливим, що про минуле і згадувати б і не хотілось...