Не знаючи, що буде «завтра» і чи воно настане завтра. Чи буде воно кращим чи гіршим? Чи нагадає останню зустріч, чи додасть чогось свого, завтрашнього? Коли невідомо чи зустрінетесь, чи торкнетесь один одного, чи привітаєтесь. Не можливо описати, розказати чи порівняти тих відчуттів, коли "завтра" є і воно наповнене ним, нами, нашим. Коли очі сяють від задоволення, слів бракує, щоб щось вимовити, губи не рухаються, не можуть промовити привіт, бо з зсередини підтискає горло радість, яку ти боїшся показати назовні, щоб не злякати «післязавтра». Водночас, як боляче, коли минає це «завтра», коли знову присутнє відчуття кінця, який є або його просто нема. Невідомо нікому… Ніхто не скаже «кінець» і не запитає чи так воно є і як воно є взагалі. От, як сходить сонце раненько, так і сідає, заходить за гори. Зранку воно це зробить знов і знов сяде, але чи з тобою і чи буде він? Чи згадається «вчора» і чи вартує його згадувати? Воно свій обов’язок вчорашнього, а на той момент сьогоднішнього виконало. Не треба витрачати час на спогади вчорашнього, краще творити сьогоднішнє і не планувати завтрашнього. Не заглядати що і як буде там, пізніше, далі… Далі може і не бути… Плануючи ми робимо гірше собі, ми все ламаємо, викривлюємо, штучно формуємо в нашій свідомості, до якої приєднується вже уява, фантазія, сподівання, нав’язані нам оточенням чи нашими потребами або очікуваннями. Коли існує загадка, непевність, яка ж нас і лякає, ми тоді відчуваємо всю суть кожного дня і кожної миті, крім того ми аналізуємо кожнісіньке слово, як своє, так і звернене до нас. Ми отримуємо додатковий заряд того позитиву, який пережили за сьогодні. Нема обов’язку, відповідальності, потреби. Існує просто бажання, є просто твоє «я хочу». Ми самі творимо для себе сьогодні, яке переходить у вчора і з нього випливає завтра, яке стає сьогодні.
[474x686]