В колонках играет - Лама "Не сліди"

Те все, що було в тіні, прихованим від всіх і від кожного з вас набуло певної форми, яка не просто порожня форма чогось, вона наповнена до самого верху. Вона містить в собі рідину, немов би мед, який притягує і такий солодкий-солодкий. Наповнена пристрастю, яка виражається у погляді, частоті дихання, вчинках. На дні її лежить великий кусок магніту, який притягує і не відпускає. А ти і не хочеш, щоб відпустив.
Був початок з нічого. Появився як вітер серед поля. Невідомо звідки, чи надовго, чи забере зі собою? Ненадовго. Він вже летить туди, звідки взявся. Летить залишаючи після себе пустоту, важкість душі і тіла, скляність погляду.
Залишається чекати чи відпустити разом з вітром. А може не пускати або летіти з ним. Але руки чомусь зв’язані, а ноги закопані в землю. Відчуття такі, що не хочеться навіть поворухнутись, щоб нічого не зіпсувати, не зламати, не зігнути. Воно дуже делікатне, ніжне і приємне.
Залишились останні хвилини, які ще не усвідомлені як останні. Як хвилини прощання. Розуміння того, що ти вже 25 кілометрів їдеш під знаком «СТОП» і не можеш зупинитись, точніше не хочеш. Готовність в будь-який момент оплатити штраф, але їхати далі. І кожен наступний сантиметр ще і ще, а може ще декілька…
Кожна секунда проведена поруч відкладена в пам’яті назавжди. Погляд, слова, рухи – немов зафіксовані на фотографіях перед очима. Дихання поверхневе, не глибоке, щоб не втратити цього відчуття, щоб зберегти, продовжити. А в голові музика плачучої гітари, яка захлинається від сліз, розриває тебе на куски. Тіло німіє, пальці терпнуть, холод огортає з голови до ніг. Очі закриті від небажання бачити того, що це кінець, що це насолода останніми днями. В думках їх кількості нема, є тільки пряма, яка скоро обривається, яка зупинить час, музику, голоси, рух. Не буде бажання щось робити, щоб продовжити це все у звичному руслі. Бо зараз його нема…