З кожним днем трепет душі рветься на волю. Спокій, а точніше бездіяння зводять з розуму. Ставиш блок пояснюючи собі, що ще не час, чекай, не спіши. Даєш собі пояснення, які тільки втішають і продовжують мить захоплення. І тільки злосна відстань з насмішкою чекає на подальші події чи дії, які здійснюються з відчаєм. Дії, які намагаються протримати в долонях вогник, який всіма зусиллями і сам намагається не згаснути. Вогник, який оберігається від найменшого подиху чи крапельки сльози. Спогади, які переповнені музикою, запахом,сміхом, дотиком просто не дають дихнути. А на вухо шепочуть сумніви, які ставлять перед тобою питання – чи потрібно чекати, чи є в цьому продовження і, взагалі, чи має право на життя? Дуже просто було б закрити вуха і не зважати на це. Але ці питання вже настільки закарбувались у мозку, що стерти їх неможливо. Найгірше і найогидніше відчуття це чекати і нічого не робити. Чекати на зміни, які можуть відбутись або ні. Чекати і переключатись на іншу діяльність, на інших людей, на інші думки, які опанують тебе й витіснять попередні переживання. Нестерпно отримувати кожного дня надію, яка триває декілька хвилин і не більше. Надію, яка не може скластись в одне ціле і утворити сенс чекання і сподівання. Аналогічно навпаки…