Межу між «хочу» і «чи варто» порушено і зруйновано… хоч і переможцем виявився «не варто»… Тендітність і наївність спілкування набула зовсім іншого характеру, хоч точніше, починає набувати… Один крок, який руйнує більше, ніж дозволяє отримати… Він знищує безповоротно дорогоцінні пережиті моменти і відчуття. Палить всі позитивні емоції, які залити водою вже неможливо… Замальовує все іншими кольорами, накладає рамки, обволікає ланцюгами і накладає певні ярлики…. Заїжджені ярлики, до яких звикла сіра маса, без яких вважає життя неповноцінним. Чи навіть сенс життя яких – отримати один із ярликів. Отримати печатку… Тільки тому, що так потрібно, що так вирішив соціум, більшість. Смішно це… Але… Не можу сказати, що після цього кроку не буде більше позитивних моментів чи емоцій… Вони будуть просто інакшими…прохолоднішими… блідішими… Потрапивши в ці рамки, людина не усвідомлює того, що загнавши себе туди, вона втрачає більше, ніж отримує… Вона втрачає справжність, природність і врешті, свободу… Людина починає грати певну роль, яку від неї вимагають, виконувати функції, які ця роль передбачає і, частково, втрачає себе… Є речі, відчуття чи категорії, які мають залишитись такими і не змінюватись… Бо будь-які зміни не завжди можуть бути позитивними… і часто знищують те,що є. Руйнують те, що набуте часом, збудоване пережитими хвилинами. Дуже не хочеться, щоб все зникло чи розвіялось з вітром або змилось водою.