Знову провалля, безодня і крик відчаю зсередини, але такий, щоб ніхто не чув. Все навколо завмерло чи замерзло. Пошук ресурсу, щоб рушити знов чи хоча б повернути до попереднього стану, або тепла, щоб розігріти…
Питання ЧОМУ? стає вже звичним, нецікавим і вичерпаним. Опускання рук дійшло до межі – опустились. Думки під силою тиску витіснення змінюють свій керунок… Страх, точніше небажання почути хоч якийсь звук, який би нагадав пісню чи ще гірше танець. Це як помаленьку вводити в організм отруту і чекати, коли вона подіє.
Будується фортеця, в якій треба побути деякий час, пожити за її мурами, але думати вже нема сили… Виснаження мозку, примітив думок, почуття втрати і відчуття нескоєної дії…
Але якась потворка зсередини верещить, надривається до печії душі, яка з останніх сил закривається, заливається, приймає пояснення, які, насправді, не чує….
Неактуальне вже на той час питання «ЧОМУ?» змінюється на «Ну як так? Як зрозуміти і як пояснити?» Невже не дано? Тупік… Змиритись…