Банкохвати
Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК
Ще у ХIХ ст. банкіри будували фінансові піраміди та банкрутували, після чого їхні ліквідатори грабували награбоване
Шляхетні наміри
Новий 1884 рік у Галичині почався з гучного фінансового скандалу. Цісарсько-королівський привілейований кредитний селянський заклад, або простіше — Банк Селянський, який фінансував малі та середні господарства Галичини й Буковини, от-от мав луснути. Ознаки скорого банкрутства фінансової установи вилізли назовні, коли ціна її заставних листів почала стрімко падати. А як добре все починалося!
Ініціаторами створення Банку Селянського наприкінці 60-х років XIX століття були брати Зигмунт та Микола Ромашкани з відомої у бізнесових та світських колах вірменської родини. На той час у Галичині налічувалося два десятки банків, які працювали з великими клієнтами, але тут бракувало установ, котрі кредитували б малі та середні господарства на селі. Саме цю нішу й вирішили зайняти брати-барони Ромашкани. Вони обіцяли доступні й вигідні для селян позички під заставу землі та маєтків.
[450x307]
Будинок намісництва — найвищої адміністративної влади, резиденція намісника або губернатора краю
Та у цієї шляхетної ідеї були як свої прихильники, так і противники. Перші захоплювалися благородством Ромашканів, другі, добре обізнані з богемним способом життя братів-олігархів, не вірили в успішність задуму, який потребував ґрунтовних розрахунків і системного втілення. Втім, імена впливових галичан, котрих Ромашкани запросили до участі в проекті, мали переконати громаду в його серйозності. Так, засновниками банку, окрім братів, стали митрополит Спиридон Литвинович, президент акціонерного товариства Львівсько-Чернівецької залізниці князь Кароль Яблоновський, заступник крайового маршалка (спікера) та радник імператорського вищого крайового суду Юліан Лавровський, доктор Збишевський, правник Ян Фрід. Після залагодження всіх бюрократичних формальностей у січні 1869 року Цісарсько-королівський привілейований галицький кредитний селянський заклад розпочав свою роботу.
Кругова порука
Щойно у приватній кам’яниці Ромашканів на вулиці Ягеллонській у Львові відчинилися двері банку, як до розрекламованої установи потяглися численні окрилені позичальники з глибинки. Але банкіри не поспішали надавати їм кредити. Аби взяти позику в новому закладі, селянин, що мав господарство у королівстві Галичини та Лодомерії (автономний край Австро-Угорщини), мусив стати акціонером Банку Селянського. Це означало, що за членство у фінустанові слід було внести 10 ринських злотих (еквівалент середньомісячної зарплати промислового робітника). З огляду на суму, адміністрація банку надавала охочим розстрочку: перший внесок мав становити два ринських, а кожен наступний — не менше одного ринського. Сплата трьох ринських уже дозволяла подавати папери на отримання кредиту.
 |
Такий принцип причетності кожного до колективної справи в дійсності виявлявся кабальним. Бо, по-перше, він прив’язував позичальника до банку, а по-друге — зобов’язував його відповідати за ліквідність установи власним майном. Адже боржник ручався своїм маєтком за всі зобов’язання банку — аж до п’ятиразового відшкодування. Це означало, що, позичивши в банку 100 ринських, селянин, у разі краху установи, відповідав 500 ринськими. І навіть той, хто сплатив кредит та розрахувався з банком, ще три роки своїм майном відповідав за фінустанову.
Щоб збільшити кількість позичальників, банк запровадив правило кругової поруки: позики давав лише в тих місцевостях, де щонайменше 30 власників землі були членами Селянського. Вони створювали так зване задаткове товариство, кожен член якого ручався за позичальників свого повіту. Хоч як дивно, ці жорсткі умови не зупинили позичальників. І до моменту краху в банку встигли взяти кредити 47 тисяч сільських та маломіських господарств. Але тільки 10 тисяч із них розрахувалися.
Дурний гірший за злодія
Коли довкола банку, який давав позики господарствам у 72 повітах Галичини і 8 — Буковини, виник скандал, сторонні експерти взялися прискіпливо вивчати його діяльність. Висновок був однозначним — Селянський став жертвою власних порушень і зловживань. Щоб не відлякувати селян, налаштованих брати позики, банк максимально спрощував процедури кредитування. Наприклад, брав у заставу землю, яка не була занесена в ґрунтові (кадастрові) книги. Коли ж кредитор не міг розрахуватися і його майно доводилося виставляти на продаж, охочих купувати такі проблемні землі майже не було. Тому в Селянському не придумали нічого кращого, ніж самим викуповувати майно, що було у заставі, а це щоразу заморожувало кошти. Користуючись лояльністю установи, окремі боржники, яким вдалося отримати позику, не поспішали віддавати відсотки за кредитами. Тож коли банк опинився на межі банкрутства, загальна сума його позик сягнула 6,5 млн ринських! Виходило, що кожен із кредиторів заборгував Селянському в середньому близько 1900 ринських. Ця сума втроє перевищувала вартість стандартного селянського маєтку разом із полем та хатою. Отже, якби навіть вдалося продати всі ці господарства, банк не зміг би повернути видані кредитні кошти. Тим більше що до того часу ще 1,5 млн ринських становили прострочені відсотки за кредитами.
[450x304]
Будинок фінансової інспекції Галичини
Скрутність становища посилювалася тим, що недоторканий резервний фонд Селянського, який мав бути рятівним колом в умовах кризи, виявився фіктивним. Насправді адміністрація банку використовувала його кошти для біржових спекуляцій. Причому зиск від цих оборудок надходив не у фонд, а до кишені директорів установи, тоді як втрати відбивались на рахунках Селянського.
Штучний курс
Селянський до останку намагався створювати видимість благополучного банку: виплачував дивіденди найповажнішим вірителям та підтримував штучно високий курс власних цінних паперів. На віденській біржі ще на початку січня 1884 року котирування 6% акцій Селянського трималося на рівні 100–101 ринського за одиницю. Але в першій половині січня, коли королівством поповзли чутки про крах установи, вартість паперів упала до 63 ринських. Пізніше, після оптимістичної звістки про можливу урядову допомогу банку, курс підріс до 83 ринських, а потім знову безнадійно скотився до 41 ринського.
Такий обвал став наслідком не лише негативних очікувань. Папери, які фігурували в урядовому курсовому листку віденської біржі як заставні, виявилися недійсними. Більше того, у біржовиків виникли підозри, що частину кредитів брали особи, які насправді не мали господарства, що формально заставлялося. Профанацією були й боргові папери. Управлінська рада банку, порушуючи статут, видала їх на 600 тис. ринських, тоді як безпека банку дозволяла проводити такі операції не більш ніж на 100 тис. ринських. Тобто поважні клієнти банку купували за справжні гроші нічим не забезпечені папери, марно покладаючись на авторитетний статус установи — Цісарсько-королівського привілейованого галицького селянського кредитного закладу.
Службова халатність
Згодом дійшло до того, що керівництво Селянського само кинулося за позичками до сусідніх банків. Але кредити, які вдалось отримати, вже не могли залатати величезної діри в банківській скарбниці Селянського, яка розросталася впродовж 15 років. Неприємні чутки про становище кредитної установи стали надходити до влади королівства Галичини та Лодомерії. Збентежені можновладці всіляко намагалися погасити скандал. Бо на уряді, згідно із законодавством, лежала відповідальність за безпеку діяльності банків. Клієнти, купуючи папери Селянського, покладалися на владні гарантії, які забезпечував цісарський орел на гербі фінансової установи. Тим більше що уряд мав доступ до всіх банківських книг Селянського й мусив би перейматися його справами. Криза банку кидала тінь і на урядового комісара Карасинського, який був зобов’язаний стежити за діяльністю закладу. У нього були широкі повноваження, і якби він ними скористався, краху Селянського можна було б запобігти. Урядовий уповноважений мав контролювати адміністрацію банку та його операції. В обов’язки комісара входила також участь у генеральних зборах та засіданнях управлінської ради. Він мав право стримувати протизаконні ухвали, контролювати видачу боргових листів, проте не робив цього.
[450x291]
Вулиця Ягеллонська, на якій розташовувався Банк Селянський
Але можновладців змусило перейнятися долею банку те, що серед фундаторів установи, яка почала прогорати, були близькі до керівництва краю люди. Тож, коли Селянський похитнувся, маршалок Галицького сейму доктор Микола Зиблікевич негайно вирушив за допомогою до столиці Австро-Угорщини — Відня: він сподівався на грошове вливання від влади, яке врятує банк від падіння. Але зі столиці керівник місцевого парламенту повернувся з порожніми руками. Віденський уряд готовий був допомогти грішми лише за умови їх надійного забезпечення.
Громадський комітет
Коли стало зрозуміло, що банк неможливо повернути до життя, спеціально створений громадський комітет на чолі зі знаним підприємцем і політиком Адамом Сапєгою (сином Леона Сапєги, фундатора галицьких залізниць) запропонував зручний проект ліквідації банку. Кулуарна форма порятунку установи найбільше задовольняла тих, хто хотів уникнути розголосу довкола банкрутства, щоб громада не довідалася, скільки грошей дирекція банку програла на біржі, скільки балансів сфальсифіковано, хто був липовим позичальником і таке інше. Бо тоді за халатність мусив би відповідати особисто, наприклад, урядовий комісар пан Карасинський.
 |
Коли план ліквідації, над яким громадський комітет працював шість тижнів, був готовий, Адам Сапєга виніс його на суд генеральних зборів банку. Однією з головних тез документу було отримання позики в розмірі 1 млн ринських, яку таки пообіцяв надати уряд на покриття боргів. Передусім — перед Крайовим банком, який на прохання директорів Селянського робив грошові вливання, намагаючись врятувати установу, що банкрутувала.
Щоб заохотити селян повертати гроші, громадський комітет запропонував боржникам відсоткові канікули. Їхня суть полягала в зменшенні наполовину всіх прострочених станом на 1 січня 1884 року відсотків. Той, хто затягував із виплатами, таку пільгу втрачав. Це, на думку комітетників, мало спонукати боржників погашати кредити якнайшвидше. Але об’єктивні обставини складалися так, що позичальникам через торішній неврожай було важко сплачувати навіть зменшені відсотки за кредитами.
Дорогі ліквідатори
Генеральні збори Банку селянського затвердили план Сапєги та шістьох членів ліквідаційної комісії. Головою вибрали авторитарного директора Галицького кредитного банку, правника Здзіслава Мархвицького. Це була відома в Галичині особа, яку півтора десятиліття тому, якраз у рік створення Банку Селянського, запросили з Варшави до Львова — очолити новостворений Крайовий банк. Щоправда, через 15 років, за дивним збігом обставин, Галицький кредитний банк, яким згодом став керувати Мархвицький, луснув із не меншим скандалом, ніж Селянський…
 |
Ліквідатори не обмежували себе у винагороді. За свою роботу вони призначили щедру платню у 2500–3000 ринських. Єдине, від чого ґонорово відмовився Здзіслав Мархвицький, — від традиційних преміальних комісійних (1% від стягнутої з боржників готівки).
На жаль, ліквідатори банку виявилися не сумліннішими за його засновників. Вони з особистих міркувань-уподобань визначали, хто має отримати відшкодування першочергово, а кому і в яких обсягах гроші повернуть пізніше. В результаті 30 000 селянських господарств Галичини та Буковини, що були кредиторами Банку Селянського, стали банкрутами й були продані з молотка. Аби не провокувати хвилю соціальної напруженості, нові господарі залишили колишніх власників господарств на їхній землі й у їхніх хатах. Але відтепер невдахи-позичальники мусили безоплатно працювали на осіб, що перекупили їхні зобов’язання.
Між іншим
Смертельні відсотки
«На тім його малім господарстві тяжів уже віддавна в рустикальнім (від латин. rusticus — сільський. — Прим. авт.) банку довг його родичів. Якісь товариші його, прості, темні мужики порадили переписати поле на своє ім’я, реченець (термін. — Прим. авт.) плати продовжити і таким способом «урятувати» майно, на которе чигав і ждав уже здавна один маючий жид з того самого села.
Вислухавши їх поради, сповнив совісно їх прикази! Просив у банку, щоб йому ще кілька років «банк ждав», що бог банкові за се заплатить, а йому допоможе виплатити і довг, і проценти. «Тії проценти, — жалівся він, — множилися, немов гріхи, і висисали з нього послідню краплю крові». Останній реченець минув, а він не виплатив нічого».
Уривок із новели
Ольги Кобилянської
«Банк рустикальний»
Джерело: http://www.kontrakty.com.ua/show/ukr/article/44/06200911470.html