Автор: Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК
Ринку будівельних робіт, який на початку століття тримала у Львові та інших галицьких містах Австро-Угорської імперії архітектурно-будівельна фірма професора Івана Левинського, могли би позаздрити сучасні зодчі. Як розповідають історичні хроніки, у свої найкращі часи фірма Левинського вела понад 200 об’єктів одночасно. Промислові, бізнесові, громадські споруди, лікарняні комплекси, церкви, житло "брали" замовника: конструктивним рішенням, високою якістю та художнім смаком. Сто років потому будівлі Левинського (щотретя в центральній частині Львова - його) не знецінилися, і сьогодні, квадратні метри в них коштують дорожче, ніж у сучасному фонді "поліпшеного планування".
Для будівництва "під ключ" створили промисловий холдинг
 [250x179] |
|
Львівська опера |
Трансформувати цю філію згодом у власне підприємство Іванові Левинському дозволила лібералізація економічної ситуації в імперії, коли було створено Королівство Галичини та Лодомерії з автономними правами, які послабили обмеження щодо організації місцевого бізнесу та відкрили можливості для започаткування окремішнього галицького підприємництва. Левинський, який займався розробками власних архітектурних проектів і спільно із західними партнерами виготовляв і продавав чеську кераміку, 1888 року відкрив перше власне підприємство - "Фабрику кахлевих печей і матеріалів будівельних". Вона розташувалася в невеликій двоповерховій споруді (тепер - вул. Чупринки, 58), де п’ятеро найнятих гончарів випалювали кахлі, декоративні вироби та посуд у гуцульському стилі. Проте цей вузький асортимент покривав матеріалами лише окремі етапи будівництва, що особливо активізувалося 1900-1918 рр.
Цей бум пов’язаний з утвердженням Львова як столиці Королівства Галичини та Лодомерії, а отже, зі збільшенням у 2,5 разу його населення (з 45 тисяч на початку ХІХ ст. до 212 тис. на поч. ХХ ст.). Реагуючи на неабияке розширення і обсягів, і діапазону ринкових запитів, за кілька років Іван Левинський створює ціле фабричне містечко: фабрики кахлевих печей і майоліки, штучного каменю, гіпсу, столярських і теслярських виробів, слюсарську, з виробництва дахівки, піску, тартак, сировинні склади, мережу крамниць і житлових споруд для працівників. Ця багатогалузева виробничо-спеціальна база дала змогу замкнути весь технологічний ланцюжок: від архітектурних проектів до будівництва об’єктів "під ключ".
Штучний камінь - ноу-хау, актуальне й сьогодні
Урбанізація вимагала від будівельної галузі створення та використання принципово нових конструктивних матеріалів і технологічних рішень. Для облицювання інтер’єрів та екстер’єрів, виготовлення різної конфігурації підлогової плитки на двох фабриках Левинського почали виробництво штучного каменю методом пресування під парою піску, гіпсу та вапна. Щороку на цих підприємствах виготовляли 10 000 м2 нового матеріалу. Він мав низку переваг порівняно з натуральним каменем, покладів якого не бракувало в Галичині.
Штучний замінник можна було "запрограмувати" за структурою, формою та кольором. Крім того, рукотворний камінь добре витримував атмосферні впливи і був дешевшим за природний аналог. А додавання до нього в різних пропорціях столярного клею, цементу, барвників дозволяло створювати псевдограніт і псевдомармур, які прекрасно надавалися до шліфування. Ці винаходи пройшли випробування століттям і донині не втратили ані своїх якостей, ані зовнішнього вигляду. Навіть більше: непідготоване око не розпізнає, що в оздобленні колишньої Галицької ощадної каси у Львові (Музей етнографії та художнього промислу) чи теперішнього офісу Промінвестбанку використано розробки фірми Левинського, а не натуральні копалини.
Фірма Івана Левинського першою в Галичині застосувала залізобетонні конструкції в спорудженні будівель (Львівська опера, залізничний вокзал) і гіпсові плити для стін і перегородок. Фабрика Левинського впродовж кількох десятиліть була єдиною в Галичині, яка виготовляла гіпс у промислових масштабах. На міжнародній виставці будівельного промислу у Львові 1892 року підприємство продемонструвало, що гіпсові плити можуть виконувати також ізоляційну функцію: їх використали як утеплювач приміщень, змонтувавши на відстані 7 см від цегляної кладки.
Витримувати конкуренцію в тих галузях будівельної індустрії, які вже були добре розвинені на Заході, архітектурно-будівельній фірмі Левинського вдавалося лише завдяки зваженим маркетинговим ходам. Наприклад, щоб обійти німецьких, чеських, австрійських асів-виробників метлахської плитки для підлоги, які вже півстоліття облицьовували нею Європу, Левинський зосередився на виготовленні плитки з нескладним геометричним чи рослинним малюнками, яка посіла середній ціновий сегмент і досі прикрашає під’їзди львівських будинків.
Сам собі кредитор
На початку ХХ століття австрійсько-німецький промисловий довідник називає фабрику Левинського одним з найбільших керамічних підприємств Європи. А на міжнародній виставці в Одесі 1911 року львівську кераміку та будівельні вироби чужа держава, Росія, відзначає золотою медаллю "Императорского российского технического общества". Відтак російський ринок охоче імпортує продукцію фабрик Івана Левинського.
Феномен розкрутки архітектурно-будівельної фірми з Галичини, як вважають фахівці, полягає в художній ексклюзивності її продукції та будівельних робіт. До європейського модерну, який у той час набув широкого розвитку в різних мистецьких напрямах, Іван Левинський домішує українську традицію. Цей унікальний новаторський архітектурний прийом отримує назву "української сецесії". Зокрема в керамічних виробах його фабрики проглядаються гуцульські мотиви видатного косівського майстра Бахматюка. А в будівництві неоготику, неоренесанс, неоромантизм (що були тоді реанімовані нетрадиційними матеріалами - бетоном, цементом, штучним каменем) фірма Левинського пожвавлює керамікою, кольоровими кахлями, дерев’яними деталями.
Левинський отримує великий портфель замовлень. Він закладає конструктивно складний фундамент приміщення Львівської опери, яке стоїть на колекторі, що заховав річку Полтву, будує Торгово-промислову палату, павільйон Галичини на Всесвітній виставці в Парижі, львівські готелі та банки.
Щоб через затримку обігових коштів (хвороба багатьох бізнесів, що зростають) не зупиняти будівельні роботи, майстер вкладає власні гроші у спорудження об’єктів (наприклад, Львівського залізничного вокзалу). Таке безвідсоткове кредитування рятувало гроші від катастрофічного "заморожування", дозволяло швидше здати замовлення в експлуатацію, отримати назад свій внесок і братися за нову будову.
Про рентабельність бізнесу Івана Левинського можна скласти уявлення з великих пожертв і меценатських внесків, які він давав на ліквідацію щорічного стихійного розливу рік у Галичині, на спорудження лічниць, мистецькі, художні, музичні проекти та інші добродійні цілі. А ці суми становили лише три відсотки від щорічного прибутку фірми.
Однак без підтримки міцного промислово-фінансового лобі навіть таким "крутим" бізнесменам, як Іван Левинський, важко було б працювати в багатонаціональній Австро-Угорщині. Ще на початку своєї підприємницької кар’єри Левинський став одним зі співзасновників громадської структури - Товариства політехнічного. На початку ХХ століття ця організація фактично контролювала всю фінансово-виробничу діяльність Галичини.
Профспілка від... власника
На початку ХХ ст. на підприємствах Івана Левинського працювала майже тисяча осіб. Коли починалася ранкова зміна, Левинський виходив з власного будинку, який спорудив при головній фабриці, сідав у кінний екіпаж і об’їжджав будови. Робочий день на фірмі, як і на інших підприємствах Австро-Угорщини, тривав 16 годин. Проте, щоб якось врівноважити права та обов’язки працедавця і працівників, Левинський ініціював створення на фірмі так званого "керамічного гуртка", до якого належала вища категорія працівників - художники, архітектори, і товариства "Поступ", яке об’єднувало робітників фабрики.
За своїм призначенням ці структури нагадували сучасну профспілку. З їхньою допомогою складали документ (прообраз колективного договору), в якому обумовлювали умови праці, винагороди за понаднормову роботу, покарання за порушення, підстави для виплати матеріальної допомоги та інші моменти фабричних стосунків. Виплата єдиного щорічного призового фонду, який офіційно не фігурував у цьому документі, припадала на день народження Левинського. Шосте липня на фабриці було законним і цілком оплачуваним вихідним. Що більше, за день перед своїми уродинами галицький фабрикант накривав столи для всіх працівників і особисто частував їх.
Свої корпоративні принципи Іван Левинський сформулював в одному з виступів перед студентами в Технічній академії, де він продовжував викладати: "У стосунках з робітниками належить бути чесним і справедливим, дбати про їхній добробут і здоров’я. Не жалійте грошей на забезпечення нормальних умов праці. Робити то треба самим, не чекаючи на вимоги людей чи указ влад".
Щоб влаштуватися на підприємство, треба було мати фах. На "зірках"-менеджерах Левинський не заощаджував. Коли потрібен був добрий управлінець, власник запрошував його навіть з Відня. Наприклад, управителем керамічної фабрики був австрієць. Робітниче поповнення вирощували своїми силами. При кожному виробничому підрозділі було відкрито навчальні курси. Як розповідають історичні джерела, фахові школи Левинського були найбільшими навчальними закладами такого типу в Галичині.
Талантів, які виявляли себе, Левинський відправляв далі в науку. Одного разу на будові він побачив хлопчину, який малював під час обіду. Юного "рафаеля" відправили в студію до відомого художника Олекси Новаківського, і згодом Україна отримала видатного графіка Лева Геца.
Третину своїх статків Іван Левинський заповів колективу фабрики.
Державний "кидок"
У 1894-1914 роках фірма Левинського мала виключне право на постачання облицювальної та мурованої цегли для урядових будівель, якої вона щороку виготовляла 2 млн штук. Але цей вигідний і престижний привілей пізніше став початком краху підприємства Левинського.
Коли він 1918 року, після репатріації під час Першої світової війни, повернувся з Києва до Львова, польська адміністрація, яка успадкувала борги австрійської влади, не розрахувалася з Левинським за виконання держзамовлень - на думку фахівців, головним чином через українську патріотичну позицію Левинського, який був наближеним до митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького й одним з ідеологів державності України. Головний будівничий Галичини спонсорував створення українських навчальних закладів - зокрема ремісничої та промислової бурси, давав кошти на розвиток Наукового товариства ім. Шевченка, підтримував місцевих поетів, художників та ін. Однак найбільше поляки не могли пробачити Левинському участь в організації воєнізованих підрозділів Українських січових стрільців, які стали основою Української галицької армії та воювали за Західноукраїнську Народну Республіку.
Владний тиск розвалив потужний будівельний холдинг Івана Левинського на кілька невеликих підприємств. Нереалізованим залишився один з найкращих проектів великого будівничого, який демонструвався на всепольській виставці та вже був готовий до матеріального втілення - поліфункціональний театр імені Івана Котляревського, де витончено поєднано модерн з типовою гуцульською архітектурою. Місце під цей Будинок муз у центральній частині Львова дотепер не забудоване...
Щоб пам’ятали
12 років тому у Львові одна з архітектурно-будівельних фірм взяла собі назву "Фабрика Івана Левинського". Продовжуючи традиції свого славного патрона, підприємство було найбільшим генпідрядником під час підготовки Львова до саміту президентів європейських держав: реконструювало оперу, Національний музей тощо. Сьогодні архітектурно-будівельна фірма займається реконструкцією Наукової бібліотеки НАНУ ім. Стефаника, виконує інші поважні замовлення.
Як сказав "Контрактам" директор "Фабрики Івана Левинського" Валерій Потюк, ім’я видатного будівничого вони підняли на щит не заради торгової марки, яку замовчували та забороняли ще до початку 90-х і мало знають тепер, а з вдячності за архітектурне, а головне - українське обличчя Львова, що його створив Іван Левинський.
"Контракти" щиро дякують львівському мистецтвознавцеві Олесеві Нозі за допомогу в підготовці матеріалу
Досьє
Іван Левинський народився 1851 року в Долині на Івано-Франківщині в родині директора народної школи. Батько - українець, мати - німкеня. У 8-річному віці залишився без батька. У матеріальній скруті закінчив початкову школу в Стрию, куди переїхала родина, реальну школу у Львові, де фельдфебелем служив його брат, і отримав рекомендацію у вищу. 1874 року закінчив з відзнакою Технічну академію у Львові (нині - Національний університет "Львівська політехніка"). 1902 року очолив кафедру ужитково-колієвого будівництва при будівельному факультеті. 1903 рік - професор будівельного відділу, 1909 р.- професор звичайний. 1912-1914 рр.- декан факультету архітектури.
У тридцять років одружився з полькою Марією Брониковською. Мав двох дітей - доньку Марію і сина Степана. Син - один з найвидатніших українських письменників 30-х років. Сьогодні немає жодних відомостей про нащадків Івана Левинського. Помер 1919 року від інфаркту, похований на Личаківському цвинтарі у Львові. На його могилі поставлено пам’ятник за проектом Лушпинського і викарбувано напис: "Різьбив душі людей силою характеру, кров’ю серця, силою розуму".
Джерело: http://www.kontrakty.com.ua/ukr/gc/nomer/2003/23/46.html