Кіно і німці
Автор: Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК
Джерело: http://www.kontrakty.com.ua/show/ukr/rubrik_main/44200744.html
Якби не Друга світова війна, львівської кіноіндустрія могла б стати однією з найпотужніших у Європі
 [показать] |
| Найшикарніший зі львівських синематографів — кінотеатр віденської Уранії у пасажі Міколяша |
Сигналом про перспективність нової видовищної справи був пробний дубль 1894 року, коли у львівському фотоательє «Рембрандт», розташованому в пасажі Гаусмана, впродовж кількох тижнів з 11-ї до 19-ї години демонстрували «живі картинки». Зал був переповнений, квиток коштував 50 центів.
За рік львівські підприємці диверсифікували кінобізнес, і до стаціонарних залів, де регулярно крутили кінострічки, долучився арсенал пересувних установок: сінематограф пішов у народ.
Кіно на колесах на Галичині, що до 1918 року належала Австро-Угорській імперії, розкручували не тільки місцеві бізнесмени, а й варяги, які час від часу навідувалися в місто. Ця форма кінобізнесу мала сезонний характер, оскільки мандрівні кінотеатри працювали переважно просто неба або на вуличних майданчиках над тимчасовим шатром. Наприклад, власник цирку Франц Озер щоліта з 1905 по 1907 рік приїздив до Львова з «Електричним театром», що працював під одним куполом із шапіто й доповнював циркове меню розваг.
Місцевий підприємець Мельхіор Майблюм дебютував у пересувному кінобізнесі 1907 року. Перший успіх спонукав Майблюма розвивати синематографічний напрям, і він систематично організовував пересувні перегляди стрічок на околицях Львова, а пізніше став одним із кіномагнатів міста. За різними підрахунками, йому належали п’ять-шість стаціонарних кінотеатрів.
Кожен пересувний сеанс, якщо навіть і не був дуже прибутковим, збільшував коло прихильників кінематографу і готував масовий ринок до приходу стаціонарного кіно.
| [показать] |
| Кінотеатр «Корзо» Людвіга Кухара |
Щоб просувати європейський кінопродукт на галицький ринок, 1901 року у Львові відкриває представництво Віденська студія фільмів і фотографічних кліше «Уранія». Її представник Герман Опат береться за створення мережі кінозалів, де імпортовані кіноcтрічки можна було б демонструвати на екрані як для глядачів, так і для потенційних покупців чи кінопрокатників.
Щоб мінімізувати стартові капіталовкладення, необхідні для придбання чи спорудження кінозалів, Опат домовився про оренду приміщень з підприємцями, які мали суміжний бізнес: театри, фотоательє або фотопластикони — пристрої для публічного перегляду стереодіапозитивів. Найкраще для кіно підходили центральні львівські пасажі — Міколяша і Гаусмана. Через адміністративного директора акціонерного товариства «П. Міколяш і Спілка» Людвіга Кухара, якому належав пасаж, Опат досить швидко отримав плацдарм у щойно збудованому фешенебельному комплексі Міколяша. Казимир Кропйовський, власник фотопластиконів, окрім згоди використовувати його приміщення у пасажі Міколяша люб’язно дозволив експлуатувати зал свого фотопластикону і в пасажі Гаусмана.
За кілька років представник віденської Уранії відкрив чотири нові кінотеатри і перекупив ще два у Мельхіора Майблюма.
| [показать] |
| Одна з останніх фотографій колишнього синематографу «Ванда» Германа Опата — будівля знесена у 90-х |
Найбільш економічним і найменш ризикованим форматом кінотеатрів на початку минулого століття вважалися невеликі зали при кав’ярнях, готелях або ресторанах. Вони постачали глядачів кінотеатрам-суміжникам. Сусідство диктувало і відповідний репертуар. У залах при кав’ярнях та готелях демонстрували побутово-сюжетні та трюкові стрічки, розраховані на масового глядача.
Партнерство було взаємовигідним, оскільки ресторани-кав’ярні, що працювали у тісній парі з синематографом, отримували додаткову рекламу і притягували до себе публіку, спраглу не тільки до видовищ, а й до їжі.
Такий формат кінотеатрів був найпопулярнішим до 1914 року. Але після Першої світової війни більшість з них зійшли зі сцени внаслідок наступу потужних професійних кінозалів. Залишилися лише ті заклади, власникам яких вистачило коштів, щоб розширити і модернізувати приміщення. В осучаснених кінозалах були облаштовані автономні операторські кімнати, технічні приміщення, фойє, гардероби.
«Інший, «незалежний», тип кінотеатрів розквартировувався у великих концертних або театральних приміщеннях Львова — залі філармонії, Католицькому домі, Новому театрі — й був розрахований на інтелігентного глядача з різних соціальних прошарків, який тягнувся до знань», — зазначає у науковому дослідженні польський кінознавець Барбара Гершевська. Під такого глядача власники кінотеатрів формували репертуар з освітніх, пізнавальних та краєзнавчих стрічок. Кіноряд, аби надати йому інформаційної ваги та змісту, коментували авторитетні фахівці у різних галузях. Хоча, щоб розширити коло глядацької аудиторії, в таких кінотеатрах демонстрували комедії та драми. Але збільшенню касового збору найкраще сприяли регулярне оновлення репертуару і показ прем’єр.
| [показать] |
| Кадр з повнометражної стрічки «До добра і краси» — останнього фільму, знятого на Галичині |
У 1911-1912 роках, коли кількість кінозалів різного штибу сягнула двох десятків, на кожні 7,5 тис. львів’ян припадало по одному видовищному закладу. Щоб залучити глядачів, власники модернізують кінотеатри. Приміщення з голими стінами перетворюються на естетично облаштовані, комфортні заклади. Перший осучаснений кінотеатр «Аполо» із затишним інтер’єром, вентиляцією, зручними кріслами, розташованими ступінчасто для безперешкодного перегляду кінострічки, відкрив в орендованому концертному залі Галицького музичного товариства Казимир Кропйовський, відомий власник фотопластиконів.
У міжвоєнний період інтер’єри найрейтинговіших кінотеатрів оформляють у модному тоді стилі ар-деко, що, як і кіно, прийшов із Парижа. Вестибюлі й зали декоруються мармуром, позолоченою ліпниною, рельєфами, художнім металом, панелями з цінних порід дерева, вітражами, декоративними плафонами з художнього скла.
Великі кінотеатри потребували професійного топ-менеджменту. Герман Опат доручає управління власною «кіноімперією» кільком особам. 1906 року віжки керування кінотеатром «Сінефон» у пасажі Міколяша бере у свої руки перевірений на перших етапах становлення справи Людвіг Кухар, який на той час звільняється з АТ «П. Міколяш і Спілка». А кінотеатр «Уранія», який успадкував назву представництва і розташувався у перепрофільованому драматичному театрі Скарбка, Опат віддає в управління підприємцям, що мали успішні власні фірми і водночас носили мундири державних чиновників, — Едмунду Лібанському та Юзефу Яскульському.
Цей хід, як і свого часу з Людвігом Кухарем, був розрахований на синергійний ефект: зацікавлені держчиновники мали можливість лобіювати інтереси приватної кіноіндустрії. І за кілька років менеджери настільки просунули кіносправу, що взяли кінотеатри свого шефа у концесію. Передача в експлуатацію цих розважальних закладів дала багаторічний обопільний результат: 1926 року Герман Опат продовжує працювати на партнерських засадах з Юзефом Яскульським.
З топів до власників
За кілька років Людвіг Кухар почав власну кар’єру в кінобізнесі, щороку відкриваючи або перекуповуючи по одному кінотеатру. Точкою відліку історії перетворення менеджера на власника можна вважати 1911 рік. Саме тоді Людвіг амбітно дає «керованому» раніше кінотеатру своє прізвище, перейменувавши «Сінефон» на «Кухар». Через рік, з огляду на позитивну динаміку попиту на кінорозваги, Людвіг Кухар відкриває у цьому самому пасажі ще один кінотеатр — «Люкс».
Щоб максимально оповити мережею своїх кінозакладів центральну частину міста, колишній ландскнехт Опата паралельно відкриває свій третій кінотеатр «Корзо» на 250 місць на вулиці Академічній. Наприкінці 1912 року Людвіг Кухар купує капітально перебудований під кінотеатр будинок на вулиці Коперника з двоповерховою квадратною залою. До речі, це єдиний кінотеатр у Львові, який досі не змінив ані дислокації, ані назви.
1913 року Кухар відкриває один із найсучасніших кінозалів «Лев» (колишня «Уранія») у приміщенні, де раніше був розташований драмтеатр Скарбка. Уся ця індустрія інтенсивно розвивається завдяки маркетинговому таланту Кухара, який щоразу підкидає на ринок запозичені в Європі чи власні ноу-хау.
Найбільшою інновацією бізнесмена Барбара Гершевська вважає відкриття «нульового» екрана — допрем’єрного показу нових стрічок обмеженому колу глядачів. Не гірше за це діяли і рекламні листівки з короткими анотаціями про репертуарну програму наступного тижня.
Межі Львова, де перед Першою світовою війною налічувалося два десятки кінозалів, не довго стримували підприємницький розмах Людвіга Кухара. Апогеєм розвитку його бізнесу стає відкриття елітного кінотеатру «Ванда» у Кракові. Після смерті магната 1917 року його кіномережу успадковують нащадки.
Нільсен як бонус
Першим рекламним інструментом кінотеатрів були газети, де розміщувалися оголошення про назву кінофільму, місце і час демонстрації та ціну вхідного квитка. Пізніше кіновласники створили спеціалізовані журнальні видання: «Сцена і екран», «Кіно», «Світло і тінь», на сторінках яких регулярно друкували купони на пільгові квитки до міських кінотеатрів у Львові та провінції.
Паралельно набирала обертів візуальна реклама. Плакати з назвами кінофільмів та фотографіями головних героїв заполонили вітрини крамниць, перукарень та кав’ярень. Друкованими анонсами фільмів рясніли афішні тумби, а між вуличними ліхтарями, над входом до кінотеатрів та на балконах сусідніх з кінозалами будинків з’явилися полотнища білбордів. Трохи згодом у моду ввійшла світлова реклама, а кінотеатри обзавелися неоновими вивісками.
Але найбільший інтерес глядачів до кіно викликала жива реклама — приїзд до Львова у 1913 році світової зірки німого кіно Асти Нільсен разом зі своїм чоловіком українцем Григорієм Хмарою, актором МХАТу та кіноактором. Оскільки театр Скарбка був на ремонті, подружня пара зустрілася з кіноманами у кінотеатрі «Колізей» на тодішній околиці міста (сучасна вулиця Куліша). Сцена для спілкування з глядачами була вибрана не випадково: незважаючи на периферійне розташування, зали Колізею завжди заповнені завдяки добре продуманій програмі, в яку адміністрація закладу регулярно включала циркові та акторські ревю.
Промосеанси
Промоприйоми, які використовували організатори кінобізнесу, мали подвійний ефект. З одного боку, вони стимулювали глядацьку публіку, з іншого — поліпшували соціальне реноме кінобізнесу. З огляду на такий результат кінотеатри активно працювали з громадськими, освітянськими організаціями — Технологічним інститутом «Політехніка», Технічним інститутом Торгово-промислової палати, товариством «Народна школа», Львівським відділенням Народного університету ім. А. Міцкевича. Кінозаклади надавали цим структурам приміщення, влаштовували безплатні сеанси, робили знижки. Найкращим промомайданчиком був кінотеатр «Марисенька» (тепер у цьому приміщенні працює драмтеатр «Воскресіння»). Щонеділі тут організовували кінематографічні ранки для молоді та школярів. До звичного репертуару юні глядачі отримували у приємне «навантаження» науковий або краєзнавчий фільм. Квитки на ці заходи були майже вдвічі дешевшими, ніж зазвичай. Традиційні кіноакції для малозабезпеченої публіки влаштовували перед Різдвом і Великоднем.
Соціальну відповідальність перед громадою кінобізнес найбільш показово продемонстрував під час Першої світової війни. Частина кінотеатрів в унісон часу і новим благодійним функціям, які розважальні заклади брали на себе, змінює назви: «Фрашку» перейменовують у «Кінотеатр Червоного Хреста», «Перлину» — у «Народний кінотеатр Червоного Хреста». Кінозаклади надають свої площі продуктовим крамницям, які обслуговують армійські потреби, організаціям, що працюють на фронт, та медичним установам. Певний відсоток виторгу під час війни і в повоєнний період власники кінобізнесу скеровували родинам вояків, на придбання продуктів для польових кухонь, шпиталям. І хоча 30% кінотеатрів, не витримавши форс-мажорного випробовування, закрилися, після 1918 року Львів, що увійшов до складу Польщі, за кількістю глядацьких місць посідає третю позицію після Варшави і Лодзя.
Маркетинг від Шухевича
Оригінальний механізм для заповнення глядацьких рядів уже напередодні Другої світової війни запроваджує рекламна фірма «Фама», що належала майбутньому головнокомандувачу УПА Романові Шухевичу. Амністований після кількох років політичного ув’язнення поляками Шухевич був змушений шукати спосіб притупити пильність каральних органів і 1937 року створив... рекламне бюро.
Фама домовилася з власниками трьох кінотеатрів — «Атлантик», «Марисенька» та «Коперник» — про бартерну операцію. Вона розміщує репертуарну рекламу в друкованих виданнях, з якими має агентські угоди і переконливі знижки: у «Ділі» — 75%, у виданнях партії «Фронт національної єдності» — 85%, в концерну «Українська преса» — 65%. Своєю чергою, кінопартнери ставлять на свої квитки печатку Фами, після чого вони стають майже вдвічі дешевшими: не 90 грошів, а лише 49. Це була суттєва лібералізація ціни, якщо врахувати, що буханець житнього хліба коштував 12 грошів, кілограм сметани — 1 злотий, волового м’яса — 35 грошів, проїзд у трамваї — 20 грошів, а зарплата трамвайного кондуктора і вчителя початкових класів становила 130 злотих на місяць, професора гімназії — 220-250 злотих, кваліфікованого робітника — до 300 злотих.
Моніторинг відвідування кінотеатрів «Атлантик», «Марисенька» та «Коперника» після цього експерименту засвідчив, що кількість глядачів суттєво збільшилася, тож власники кінотеатрів вирішили поглибити співпрацю з Фамою. Тепер перед показом кінострічки на екранах цих кінотеатрів демонструвалися діапозитиви рекламного бюро Шухевича.
Своє кіно
Дефіциту західної кінопродукції галицький ринок не відчував, оскільки у Львові крім уже згадуваної віденської Уранії згодом відкрилися представництва студій Fox-Film, Alf-Film, Metro-Goldwyn-Mayer, Paramount-Film, Universal Pictures Corporation. Як наслідок — на галицький ринок, що звик до французьких та німецьких стрічок, почали експансію американські фільми.
На цьому тлі ніша вітчизняного кіно залишалася майже цілиною, яка мала непогані перспективи з огляду на зростання національної свідомості глядача. Перші спроби документального фільмування львів’яни зробили уже через кілька років після прем’єрного показу у Рембрандті. На екранах кінотеатрів стали з’являтися 10-20-хвилинні сюжети про відкриття пам’ятників, шлюбні церемонії, релігійні свята.
Майбутній кіномагнат Мельхіор Майблюм використовував власну кінохроніку для популяризації товарів — один із перших прикладів produkt placement у Європі. Він фіксував на камеру сюжети з медичної виставки, куди обов’язково потрапляли експозиційні товари та послуги, й оперативно демонстрував відзнятий кіноматеріал перед сеансами фільмів на відкритому і доступному для відвідувачів імпрези виставковому майданчику.
Перше спеціалізоване місцеве підприємство з виготовлення та прокату фільмів «Кінофільм» на початку ХХ ст. створив підприємець, талановитий фотограф і колишній працівник віденської Уранії Марек Мюнц. Його студія дебютувала документальним фільмом про резонансну пожежу на нафтопромислі Дрогобича. Прем’єра відбулася 23 березня 1912 року в кінотеатрі «Кухар». Загалом студія та її правонастуники відзняли не більш ніж десяток хронікальних картин — наступним етапом еволюції підприємства стало виробництво двох ігрових картин. Але ні Кінофільм, ні інші українські студії (Леополія, Муза і Полонія) не могли конкурувати з потужними іноземними кіновиробниками. Тому в діяльності львівських студій домінувала дистриб’юторська складова, а власний продукт був доповненням до світового репертуару.
Соня-фільм
Ексклюзивну прокатну нішу впродовж майже десяти років утримувала студія «Соня-фільм», яку в середині 30-х створила Соня Куликівна. Її найсильнішим бізнес-аргументом став імпорт на Галичину, що з 1918 року перебувала у складі Польщі, українських фільмів з УРСР. Вони були розраховані саме на український сегмент глядачів, що становив у Львові майже третину загальної кіноаудиторії.
У 1923-му прокат кінофільму «Тарас Шевченко» дає студії «Соня-фільм» найбільший касовий збір на Галичині. Попри стратегічний дистриб’юторський напрям діяльності, підприємство робить кілька власних кіноспроб: знімає низку фільмів етнографічного жанру. «На них позитивно реагував не тільки місцевий, а й зарубіжний ринок. Стрічки «Зелені свята» та «Гуцульщина» замовляють нью-йоркська фірма В. Авраменка, німецька «Фебусфільм» та французька «Гомон», — зазначає львівський кінознавець Роман Бучко. А картину «З кіноапаратом по Львову» закупили майже всі європейські держави. На отримані від цієї операції кошти Соня Куликівна створила журнал «Кіно», який виходив з 1930 по 1936 рік. Однак в умовах великої конкуренції з боку західних студій для подальшого розвитку підприємства «Соня-фільм» потрібні були додаткові фінансові вливання. Студія не змогла залучити акціонерний капітал і поступово згорнула кіновиробництво.
Останній сеанс
Зміни у світовій технології кіновиробництва — перехід від німого до звукового продукту — дали новий поштовх для розвитку на Галичині індустрії кіно. У Львові відкривається родинна студія «Оріон-фільм», засновники якої брати Ярослав і Вітольд Слоневські (зяті відомого художника Івана Труша) разом із Мироном Трушем (сином художника) та професійним режисером Станіславом Скодою виготовляють звукове обладнання. «Студію укомплектували апаратом для фіксування звуку на кіноплівці, фотоапаратами та приладами для створення титрів, синхронного копіювання звукової та кіноплівки, монтажу сцен і склеювання плівки», — розповідає Барбара Гершевська. Але технічно краще озброєні західні фірми швидко витіснили Оріон-фільм» з ринку.
За три роки (1929-1932) у всіх «старих» кінотеатрах Львова змонтували західну звукову апаратуру. Це викликало нову хвилю інтересу до кінематографу. Завдяки інновації у місті відкривається 11 нових кінозакладів. А загалом наприкінці 30-х там працювало більш ніж 30 звукових кінотеатрів.
Напередодні Другої світової війни організаційно-ідеологічний центр української кооперації — Ревізійний союз українських кооперативів, до якого увійшли потужні підприємства «Маслосоюз», «Народна торгівля», банки «Дністер», «Промбанк», «Земельний банк гіпотечний» тощо, — вирішує експериментально інвестувати кошти ще й у кіновиробництво. Відомий фотомитець Юліан Дорош на замовлення РСУК знімає двогодинний повнометражний ігровий фільм про кооперативний рух «До добра і краси». Його прокат у кооперативних осередках Галичини перевищив сподівання інвесторів, оскільки не тільки повернув витрачені кошти, а й приніс непоганий прибуток. Під розвиток нового бізнес-проекту 15 юридичних осіб створили акціонерну студію «Добро і краса». Однак ці кіноплани перекреслила нова світова війна.