[показать]Але спорудою, що по-справжньому відкрила епоху сецесії у Львові, став знаменитий колись Пасаж Міколяша (1899-1900, зруйнований під час бомбардування міста в 1944). Архітектори А. Захарієвич і І. Левинський широко використали тут конструктивні та художньо-виразні можливости металу й скла у сполученні з бетоном і каменем. Криволінійні форми сегментовидного перекриття викликали асоціації зі світом природи, просторова композиція характеризувалась типовою для сецесії врівноваженою асиметрією. Сполучними ланками архітектурної композиції служили твори образотворчого і декоративного мистецтва.
У розвитку сецесії у Львові була помітна певна стильова стадіальність. У 1897-1907 сецесія пройшла орнаментальним етапом. Для споруд цього часу характерною була концентрація декоративної експресії на фасадній поверхні, велике значення мала орнаментальна краса функціонально корисних деталей. Близько 1908 “орнаментальну” сецесію заступила сецесія “раціональна”. Еволюція форм, логіка внутрішнього розвитку стилю вела до послаблення захоплення орнаментом, до переходу від динамічної напружености до статики й гармонійности. В зовнішніх формах будівель значно випукліше стала виявлятись тектонічність.
Головним формоутворюючим принципом сецесії було розуміння кожного твору мистецтва як органічно цілісного об’єкту. Аналог такої цілісности художньої структури митці сецесії бачили у природі і форму твору уподібнювали живому організму. В архітектурі “біоморфний” принцип означав безперервний взаємозв’язок функціонального і естетичного. Архітектурна думка Львова, що починаючи з 1898 перебувала під певним впливом глави віденської школи Отто Вагнера, активно розглядала раціональний аспект у проблематиці сецесії. Такою була, зокрема, теорія “раціональної архітектури” І. Левинського. Індивідуальність і фантазія архітектора, який стилізує взірці природи, повинні втілюватися у відповідних матеріалах і конструкціях та співпадати з призначенням будівлі. Просторово-планувальна структура виявляється і ззовні, і в цьому сенсі зовнішній вигляд споруди має для архітектора другорядне значення, – говорив Левинський. Утверджуючи раціоналізм нової сецесійної архітектури, він підкреслював важливість художнього осмислення утилітарного начала. Як і Вагнер, Левинський не відмовляв орнаменту в його “естетизуючій” ролі, вказуючи при цьому на його обов’язкову тектонічність.
“Вагнерістські” погляди разом з Левинським сповідували його учні та співпрацівники – А. Захарієвич, В. Садловскі, О. Лушпинський, Т. Обмінскі. Відомий мистецтвознавець Ян Болоз Антонієвич в оголошеному у Львові 12 березня 1902 рефераті Сецесія стверджував: “Тектонічний момент є основним в архітектурі сецесії... Заакцентувати сильними акордами конструктивні частини, скелет та м’язи будівлі, відкинути зайві завіси, що маскують гру органічних сил – ось тенденція цієї тектоніки”.
В архітектурі Львова початку XX ст. тенденції раціоналізму взаємодіяли з активним виявленням декоративно-емоційного елементу. Відбувався ніби “синтез” конструктивної основи споруди та її архітектурно-художньої форми. Так, в зв’язку з удосконаленням металоцегляної структури характерними для нової львівської архітектури стали високі аркові отвори і великі засклені вітрини нижніх поверхів. Світлові прорізи отримали різноманітні розміри, пропорції та обриси. За рахунок визволення стин від несучої функції розширявся внутрішній простир, вільний план споруди ретельно обмірковувався, а потім виявлявся у пластичному компонуванні зовнішніх форм. Одним з улюблених мотивів будівель стали еркери та балконні виступи майже скульптурних обрисів, високі покрівлі й наріжні вежі, які підкреслювали іноді складну композицію кам’яниць.
Акцентування краси функціональної форми було очевидне і в тій ролі, яку в сецесійній архітектурі (особливо на “орнаментальному” етапі) відігравав декор фасаду. Поряд із просторовим формоутворенням декор був ефективним засобом посилення естетичного та емоційного начал архітектури. Фасади кращих львівських будинків 1900-1908 років, споруджених Тадеушем Обмінскі, Альфредом Захарієвичем, Владиславом Садловскі, Олександром Лушпинським, Юзефом Піонтковскі, Саломоном Рімером, Августом Богохвальскі та иншими архітекторами становлять приклад композиційного об’єднання будівельної конструкції та орнаменту; скульптурні, керамічні, металеві оздоби пропорційно і ритмічно відповідають архітектурі.
“Сплав” конструкції та декору часто служив у сецесійній архітектурі Львова інтуїтивним або свідомим візуальним втіленням принципів природи. Зовнішнє виявлення структури приймало стилізовано-вегетативний орнаментальний характер: криволінійний силует фронтонів і аттиків, вигини завершальних і проміжних карнизів, м’яко заокруглені кути, стеблеподібний чи змієвидний малюнок членувань, розташування вікон, балконів, лоджій, грибоподібні “нарости” еркерів, губчато-пористе тинькування фасадної стини, кронштейни у виді гілок і т.п. Ритмічна і лінійно-орнаментальна організація фасадів сецесійних будинків початку XX ст. вела також до їх площинности. Фасад уподібнювався до поверхні картини, графічного аркушу, гобелену або книжкової ілюстрації.
Провідним архітектором Львова періоду “орнаментальної” сецесії був Тадеуш Обмінскі. Творчо застосовуючи ідеї загальноевропейського стилю “ар нуво”, він створював виразні й емоційні архітектурні образи. У 1904-1905 за проектом Обмінского був споруджений будинок адвоката Адольфа Сегаля на розі вул. Хоронщизни і Академічної (тепер вул. Чайковського і проспект Шевченка). Великі еркери, криволінійні віконні прорізи, балкони різних пропорцій, вежа з декоративним фронтоном – всі ці елементи, відповідаючи цікаво вирішеному внутрішньому простору, водночас зорово загострювали вигляд цього будинку, важливої домінанти в перспективі вул. Академічної. Житлові інтер’єри дому Сегаля відзначались стильовою тотожністю елементів декоративного оздоблення. Цікаво продумав Обмінскі “оркестровку” обох фасадів будинку Юзефа Гаусмана на розі вул. Сикстуської (Дорошенка) і Шайнохи (Банківської), спорудженого в 1906-1907. Процес поступового зростання пластичного і кольорового звучання прямує від нижніх балконів прямокутної форми до сегментоподібних, вигнутих балконів третього поверху, від стилізованих картушів ліпнини, поясу з горизонтальних профілів і круглих керамічних вставок до майолікового фризу верхнього ряду і ажурної огорожі даху. “Крещендо” цієї партитури в завершенні наріжного напівсферичного об’єму балконом з гнутими ґратами і “маркізою” на стебловидних опорах. Серед кращих творів Обмінского – будинки, споруджені у 1905-1907 рр. фірмою І. Левинського: дім Яна Строменгера на пл. Смольки (тепер Григоренка), № 4, будинки Людвіка Хірша на вул. Ходкевича (тепер Богуна), № 5-7, і цілий комплекс кам’яниць на вул. Асника (тепер Богомольця), № 3-9 і Домагаличів (нині Павлова), № 1-4.
Близько 1908 львівські архітектори перестали бачити в орнаменті засіб втілення неоромантичної ідеології та декоративної організації фасаду. В архітектурній думці 1908-1914 років в рамках “раціональної” сецесії народжувались ідеї раннього функціоналізму (Вітольд Мінкевич, Адольф Шишко-Богуш, Роман Фелінскі). “Найважливішим завданням архітектури є формування простору”, – писав Фелінскі та підкреслював значення “конструктивно-гармонійного начала”. Амплітуда творчих устремлінь Фелінского в цей час була досить широкою. Поряд з вільно “зростаючими”, експресивно окресленими формами неоромантичного будинку Моїсея Рогатина на розі вул. Костюшка і Третього травня (нині Січових Стрільців), Фелінський звернувся до чітко виражених та естетизованих залізобетонних конструкцій в будинку універмагу “Магнус” на вул. Шпитальній № 1 (1912-1913). Стильниково-чарункова структура фасадів цього першого функціоналістського твору у Львові базована на ритміці сполучень вертикальних міцних стовпів та горизонтальних багатогранних еркерів.
Фелінський добудував запроектований Фердинандом Касслєром будинок родини Грюнер на вул. Ягеллонській (нині Гнатюка) №20-22, з триповерховими еркерами, пластично “нависаючими” над нижніми великими світловими отворами і з порталом, мальовничо фланкованим стилізовано-єгипетськими статуями. Творчій манері Касслєра періоду “раціональної” сецесії було особливо притаманне ритмічне чергування еркерів мінливих форм, еліптичні та параболічні виступи над вікнами, плавна, тягуча “течія” фасадної стини – все це створювало ілюзію вільного, динамічного розвитку архітектурної маси. В будинках Суліма Шенфельда на вул. Гловінського (тепер Чернігівській) № 2/4, споруджених Касслєром у 1912- 1913 рр., сувора геометрія вертикальних членувань, що передає секційну планувальну структуру, створює повторні симетричні групи, які співвідносяться з неспокійним “кроком” горизонтальних виступів, карнизів, параболічними дугами еркерів й хвилястою лінією фронтону. Характерні для почерку Касслєра асиметричні вигини карнизів та обриси вікон, башти мансардного даху можна бачити на фасадах прибуткового будинку Йони Шпрехера на пл. Марійській (тепер Міцкевича) № 8. Відгомін сецесії відчутний в скульптурному декорі пілонів порталу. Проте в стилістиці споруди загалом переважають академічні варіації: півколони та пілястри різних габаритів і сандрики. Розпочатий у 1912, цей перший львівський “хмарочос” викликав чимало суперечок (головним чином через конкуренцію його дахів і башт з вежею латинського кафедрального собору) і був закінчений лише в 1921.
Подібно Касслєру прагнув насамперед виразности об’ємів і силуету будівлі Збігнєв Брохвіч-Левінскі. У дискусії на засіданні Товариства прикрашання міста Львова в 1911 він зазначив, що “іноді найбільшою оздобою кам’яниці є відмова від всяких оздоб”. Позбавленим декору є будинок Еміля Векслєра на розі вул. Академічної (нині проспекту Шевченка), № 27, і вул. Фредра, споруджений З. Б. Левінскі у 1908-1909 рр. Він відзначається наріжними напівсферичними об’ємами, завершеними башточками, гранчастими еркерами і великими сегментовидними вирізами вітрин першого поверху. Серед кращих передвоєнних споруд Львова був і запроектований З.Б. Левінскі монументальний будинок Дирекції залізниці на розі вул. Зигмунтовської (нині Гоголя) і вул. Міцкевича (тепер Листопадового Чину).
Неокласичні тенденції у львівській архітектурі після 1908 розвивались переважно ще в межах “раціональної” сецесії й були проявами її діалектично суперечливої суті. Ордерні елементи або ампірний орнамент трансформувались, відбувалась вільна, іронічна гра з класикою. Лише як виняток виникали такі суто антикізуючі споруди, як особняк Казимира Скібнєвского на вул. Потоцького (нині Ген.Чупринки) № 94, та вілла Бенедикта Дибовского на вул. Засцянек (тепер Кубанська), № 12. Також поодинокими були стилізовано-барокові споруди, що були на протилежному, антикласичному стилістичному полюсі: поставлені Владиславом Подгородецким і оздоблені скульптором П. Війтовичем будинки Едварда Ландау на вул. Сикстуській (нині Дорошенка), № 19, і вул. Романовича (нині Саксаганського), № 11; дім Кароля Унца на вул. Св. Лазаря (тепер Грабовського), № 6.
Більшість львівських архітекторів у 1908-1914 рр., на відміну від З. Б. Левінского, зберігали декор фасадів, найчастіше скульптурний. Так, провідний львівський архітектор періоду “раціональної” сецесії Альфред Захарієвич майстерно взаємодіяв зі скульптором Зигмунтом Курчиньскі. “Режисуру” синтезу архітектури з пластичним мистецтвом А. Захарієвич здійснював ще на стадії розробок проекту. Як спробу своєрідного бінарного архітектурно-скульптурного твору можна сприймати будинок Теодора Балабана на розі вулиць Галицької та Валової (1908-1910). Скульптури цього будинку фактурно і технологічно об’єднані з фасадною стіною, вони випливають з внутрішніх передумов формування архітектурного образу і виявляють тектоніку споруди. Активним композиційним прийомом ансамблю є відповідність вертикалей та горизонталей та стриманий їх контраст з кривими лініями. В иншому творі А. Захарієвича – кам’яниці Трієстського страхового товариства на вул. Коперника № 3 (1908-1910) – скульптурне оздоблення є домірним видимому модулю архітектури, воно “супроводжує” плавну хвилеподібну “течію” фасадної стини і фронтону. У 1907-1910 А. Захарієвич створив один з кращих архітектурно-художніх комплексів пізньої сецесії - будинок Торгово-промислової палати на вул. Академічній (нині проспекті Шевченка), № 17\19. Фасад цієї споруди вирішений в іронічній грі форм неокласики та сецесії. Гротескно обважнена нижня частина з масивним порталом контрастує з легкими пропорціями верхніх поверхів, розчленованих стрункими пілястрами, і з вишукано хвилястою лінією фронтону. Оздоблення інтер’єрів, зокрема сходової клітки та головного залу засідань є каскадом ретельно продуманих синтетичних образів, прикладом взаємодії архітектури, декоративного і образотворчого мистецтва.
Важливими для львівської архітектури початку XX ст. були пошуки нового національного стилю. Вони відбувались загалом в рамках національно-романтичних відгалужень сецесії. Проблема неоромантичного освоювання народних художніх традицій цікавила львівських художників ще з кінця XIX ст. Головним джерелом, надихаючим на створення нового національного стилю, стало непрофесійне мистецтво горян Карпат. Опрацювати естетику “карпатського” стилю намагався в 90-х роках XIX ст. ще Юліан Захарієвич. Потім зі своїми теоріями “східногалиційського” нового стилю виступили Едгар Ковач у книзі Спосіб закопянський (1899) тa Казімєж Мокльовскі у серії статей і книзі Народне мистецтво в Польщі. Незадовго до своєї ранньої смерті в 1905 К. Мокльовскі поставив у Львові у “сецесійно-карпатському” стилі будинки Тадеуша Чарнецкого на вул. Пекарській № 38-40.
Втіленням ідей нового стилю стали будинки т.зв. “гуцульської сецесії”, споруджені за принципом сублімації народної архітектури фірмою І. Левинського (в ній брали участь Т. Обмінскі, О. Лушпинський, Лев Левинський та инші). Це Бурса дяків собору св. Юра на вул. Скарги (тепер Озаркевича), Кредитне товариство “Дністер” на розі вул. Руської та Підвальної, гуртожиток “Академічний дім” на вул. Супінського (нині Коцюбинського), №21, Бурса інституту “Народний Дім” на вул. Курковій (нині Лисенка) № 14-14а, Гімназія і бурса Українського педагогічного товариства на вул. Потоцького (нині Чупринки), № 103. Для цих споруд є характерними загальні експресивні об’єми, пластична виразна конфігурація дверних прорізів, вікон, піддашшя, складних обрисів дахів з великими схилами, іноді з вежею, подібною до дзвіниці гуцульської церкви. Декор і колористична гама народного мистецтва обіграються в оздобленні будинків металом і керамікою.
На зламі ХІХ-ХХ ст. цікавив львівських будівничих і трансформований на засадах сецесії “закопянський стиль”: критий манеж товариства “Сокіл” у Львові на вул. Цетнерівській (нині Черемшини), вілла Мєчислава Пашкудского на вул. 29 Листопада (нині Коновальця), № 98, польський “Академічний дім” на вул. Лозинського (тепер Герцена), № 7. Були здійснені й спроби зближення гуцульської і закопянської сецесійних версій, зокрема будинок Юзефа Скварчинского на вул. Потоцького (тепер Чупринки), № l l-a, санаторій Казимира Солецкого на вул. Личаківській № 107.
Пошуки фірмою І. Левинського українського національного стилю велись і в напрямі модерністичного переосмислення візантійського та романського зодчества (проект театру “Руська Бесіда” у Львові, 1904-1909, “Народний Дім” у Клепарові під Львовом, 1911). Натомість майже позбавлений елементу стилізації Музичний інститут ім. Лисенка на вул. Шашкевича № 5, збудований у спрощених, лаконічних формах “класицизованої” сецесії.
Близькими до принципів сецесії були спроби реалізації ідей єврейського нового стилю Юзефом Авіном. У його творах геометризм і раціональність планування сполучались зі стилізацією в декорі мотивів старого єврейського мистецтва (проекти синагог і нагробків; “Академічний дім” на вул. Св. Терези № 26, нині Ангеловича, 1909). Цікавим ансамблем “єврейської сецесії” був Похоронний дім на Новому єврейському цвинтарі (1911-1913, зруйнований в 1942). У стилістиці цієї споруди, збудованої M. Улямом за проектом Єжи Гродинского і Р. Фелінского, поєднувались тенденції неокласицизму, вплив сецесійних будівель О. Вагнера та орієнтація на стару жидівську архітектуру. Інтер’єр заповнювали фрески Фелікса Вигживальского.
Будівельний бум кінця XIX – початку XX ст. залишив тривалий слід в архітектурному обличчі Львова. За відносно невеликий, але художньо насичений проміжок часу 1890-1914 рр. львівська архітектура пройшла крізь калейдоскоп експериментів. Ці останні роки перебування Львова у складі Австро-Угорської імперії акумулювали і втілили у спорудах величезну енергію архітектурних пошуків.
Джерело: http://www.ji.lviv.ua/n29texts/biruliov.htm