Обриси мистецької культури Львова на переломі XIX і XX століття зазнавали змін, які стали відчутними у довготерміновій перспективі. Після сповільнення розвитку у 1860-1890 роках місто знову переживало мистецьке пожвавлення, відроджувалися славні традиції місцевого мистецтва XVI-XVIII століть. Формування нової ситуації в мистецтві пов’язане, передусім, з суспільним та економічним розвитком міста. З кінця XIX століття у Львові тривав демографічний вибух: в 1890-1914 роках населення зросло майже на 75 відсотків (90 тисяч осіб). На початку століття Львів вдвічі перевищував за кількістю населення Краків, друге за величиною галицьке місто. Інтенсивний наплив багатонаціональної людности до Львова був викликаний його роллю політично-адміністративної та економічної столиці Галичини.
Вже в 90-тих роках XIX століття почався жвавий рух у будівництві. Швидко будувалися не лише урядові та громадські будівлі, але також житлові будинки (особливо для здачі в оренду), було прокладено десятки нових вулиць. В 1890-1907 роках усучаснено комунальне господарство (водопровід, систему каналізації, газо- та електропостачання, телефонні мережі, з’явився перший електричний трамвай в Галичині і так далі).
Обриси міста виразно змінювалися. Будівельна лихоманка співпала з періодом розквіту сецесії, яка призвела до глибокої архітектонічної трансформації Львова. Впродовж п’ятнадцяти років місто перетворилося у справжній ансамбль сецесійної архітектури, подібний до Брюсселя чи Риги.
Стрімкий темп та масштаби будівництва і урбанізації, у чому Львів перевищував не лише міста Галичини, але і Відень, сприяли формуванню сильного економічного центру. У Львові з’явився головний галицький залізничний вузол, тут містилися великі торгово-фінансові, промислові та будівельні фірми. Найкраща фабрика будівельних матеріалів і будівельна фірма належали Івану Левинському, українцю, одному з чільних архітекторів сецесії. Незважаючи на певну перевагу торгівлі і дрібного ремісництва Львів відзначався найбільшою концентрацією промислової продукції і фінансового капіталу у Східній Галичині.
Урбанізація та ділове пожвавлення створили об’єктивні передумови для появи сецесії як продукту міської культури. Розвиток будівництва, поліграфії та різних відгалужень легкої промисловости сприяли народженню нової архітектури і пов’язаного з нею декоративного мистецтва, сецесійного друкарства та промислових методів продукції мистецьких предметів широкого вжитку. З иншого боку, економічний і науково-технічний поступ викликав зворотну реакцію – негативне ставлення митців до урбанізації, бажання повернутися до природи і прагнення перенести її форми до мистецтва, потребу романтичної втечі від міської цивілізації до гуцульських сіл у горах. Насправді ці тенденції були виразом ностальгії мешканців міст, оскільки, природу і сільське життя сецесійні митці сприймали через призму міста.
Рафінований естетизм і пошук прекрасного, мрії про гармонію у житті, характерні для сецесії, можна, передусім, пояснити переломом у суспільній та індивідуальній мистецькій свідомості, яка негативно реагувала на прозу міщанської екзистенції і гострі цивілізаційні контрасти: злидні і затурканість сільських районів Галичини, безробіття і голод, які постійно дошкуляли львівській бідноті.
Неоромантичні настрої у львівському мистецькому середовищі з’явилися одночасно з посиленням політичної боротьби. Пожвавлення суспільного реформаційного руху знайшло відголос у львівській сецесії. Хоча ідейні риси сецесії не були однозначними, однак у її програмних засадах позначилася радикальна суспільна орієнтація та пафос змін.
Визначальний вплив на мистецьке життя Львова та на формування сецесії мав розвиток національної свідомости. Близько половини населення Львова становили поляки, иншу половину складали українці, євреї та инші, менші, національні групи: вірмени, чехи, німці, росіяни, італійці та инші. Стабільність львівського етнічного конгломерату наприкінці XIX століття була традиційною. Львів, який ще середньовічні хроністи називали містом ста народів, витворив впродовж довгого часу власну оригінальну багатошарову культуру, мішанину звичаїв щоденного життя, власну міську мову на щодень. Львів, як центр Східної Галичини, був втіленням її окремішности, становив культурно-історичний мікрорегіон. Суспільний рух, який прагнув до повної реалізації національних прав у сфері культури (це формально гарантувалося правом про автономію провінції (1867), був потужною цементуючою силою, яка спричинилася до творення оригінальної культури галицького регіону. Завдяки автономії у Галичину проникали нові тенденції західноевропейської культури, вона уможливлювала вільний вираз оригінальних мистецьких ідей.
Мозаїчний, багатонаціональний характер мистецьких явищ у Львові на переломі століть був відбитком складної повної суперечностей суспільно-етнічної ситуації. Проти панування Австрії зверталися і народно-визвольний рух львівських поляків та українців і національна свідомість євреїв, яка стрімко розвивалася в той час. Багато видатних поляків висловлювалися за польсько-українське поєднання. У контактах обох народів велику роль відігравали у цей час також і діячі української культури, яка дуже швидко розвивалася. Відомі численні приклади близького товаришування і взаємовпливу львівських письменників, вчених, журналістів та митців різних національностей. Серед прихильників сецесії тісні контакти підтримували Зигмунт Курчиньскі і Влодзімєж Блоцкі з Михайлом Яцківим, Сидором Твердохлібом і Михайлом Паращуком, Роман Братковський і Хенрик Збєржховскі з Іваном Трушем, Альфред Захарєвіч і Тадеуш Обмінскі з Іваном Левинським, Олекса Новаківський з Виспянським і т. д. Зв’язки двох основних етнічних елементів: польського та українського, яким товаришували менш розповсюджені: жидівські, вірменські, чеські, німецькі, італійські – були впродовж століть найважливішою рисою львівської культурної спадщини, чини якої, згідно з Богданом Янушем, “нерідко є унікальними у загальноевропейській культурі”.
Взаємовплив національних мистецьких культур на переломі XIX і XX століть можна було спостерігати не лише у Львові, а й у всій Европі. Взаємовплив посилився у цей час, не стираючи, однак, самобутности окремих культур. Українські, польські, жидівські та инші митці були учасниками монолітного мистецького руху, а при однозначній етнічній ідентичности їхня творчість у той же час належить до кількох національних культур.
Мистецьку спадщину цього періоду не можна розглядатися відірвано від специфічного регіонального контексту, від конкретної історичної ситуації. Аналізуючи мистецтво львівської сецесії потрібно зважати на її багатонаціональний характер.
Економічний розвиток, пожвавлення суспільного життя і національних рухів, яким товаришував розквіт культури спричинили те, що Львів на переломі століть став головним осередком духовного життя Галичини. Завдяки більшій доступности середньої та вищої освіти, яку після впровадження автономії підтримували громадські пожертви, значно зріс прошарок інтелігенції. У Львові з’явилися Університет, Політехніка та Аграрна Академія. Плідно розвивалася наука, в чому велику роль відіграли Наукове Товариство імені Тараса Шевченка, Науково-літературна Спілка, заснована у 90-их роках XIX століття, та инші товариства. Багато польських та українських вчених співпрацювали між собою. Слід згадати, наприклад, про дослідження слов’янської народної творчости, які проводило Товариство фольклористів. Спільне зацікавлення польською та українською етнографією йшло поряд з народницькою орієнтацією сецесії. Базою культурного розвитку були бібліотеки, архіви та музеї: Бібліотека Оссолінських (найкраща на польських та українських землях), Міський Архів, Музей імені князів Любомирських (з 1870 року), Музей Художньої Промисловости (з 1874 року), Історичний Музей (з 1891 року), Український Національний Музей (з 1905 року), Міська Картинна Галерея (з 1907 року) та инші.
На переломі століть великого розмаху набула видавнича справа. Львів став головним осередком видавництва польської та української преси, а також наукової та мистецької літератури. У 1898-1914 роках тут видавалося понад 450 різних газет та журналів польською, українською, російською, німецькою мовами та на ідиш. Найбільшими газетами Галичини були львівське “Діло”, “Slowo polskіe” (Польське слово) та “Wiek Nowy” (Новий вік). У львівській публіцистиці часто оприлюднювалася прогресивна суспільна думка. Виданням книг займалися як громадські організації (Українсько-Руська Видавнича Спілка (з 1898 року), Просвіта (з 1868 року), Науково-літературна Спілка та инші), так і індивідуальні ентузіасти. На той час все ще діяла найстарша у Львові друкарня Пьотра Піллєра, винятковою активністю відзначався Альфред Альтенберг (власник фірми “Herman Altenberg”) і Бернард Полонєцкі, прихильники сецесійного підходу до оформлення книги. На переломі століть успішно розвивається література, театр та музика. Проходять спектаклі у польському Міському Театрі, в українському театрі товариства “Руська бесіда” і у жидівському театрі “Яд Харузім”, у філармонії концертував власний симфонічний оркестр, виступало співоче товариство “Боян”.
На зламі ХІХ і ХХ століть народилась сецесія – стиль, що визначив архітектурне обличчя Львова першого десятиріччя XX ст. Риси ранньої сецесії мали такі споруди 1897-1899, як особняк родини Дашек на вул. Набєляка, тепер Котляревського, № 41 (архітектурне бюро І. Левинського), кам’яниця Генрика Мюллера “Під павою” на вул. Набєляка № 24 (архітектор К. Боублік), будинок Едмунда Строменгера на вул. Сикстуській № 9, нині Дорошенка (архітектор Альфред Захарієвич), театр “Колізей” на вул. Сонячній (не зберігся, архітектори Міхал Фехтер і Артур Шлєен). У 1899 Владислав Садловскі виконав проект сецесійного залізничного вокзалу (спорудження було завершено в 1903, зберігся в значно перебудованому вигляді). Виправдовуючи своє реноме новатора, Ян Шульц одним з перших перейшов до сецесії у віллі Марії Гломбінської на вул. Мохнацького № 48, тепер Драгоманова (1900) та в будинку Теофіла Сроковського на вул. Крентій № 3 (пізніше Сенкевича, тепер Вороного, 1901).
Джерело: http://www.ji.lviv.ua/n29texts/biruliov.htm