(Продовження)
Образ Ченстоховський. У цей же час до Львова було перенесено образ Богородиці Діви Марії, що до цього часу славився чудесами на Ясній горі. Віру в це мені надихнула книга, написана слов’янською рукою, яку я колись позичив у ієромонаха. Пішла вона мені досить тяжко через купу архаїзмів і скорочених записів, де одна літера є словом; однак прочитавши та дещо зрозумівши, передаю це на здоровий розсуд читачів. У цій книзі розповідається, що перші історики жили з платні за щоденну роботу. Навіть будучи заможними, не звалювали на своїх підручних роботу, прикладом чого є вчитель народів, який сам виготовляв шкіряні покривала для Кущів, щоб не бути тягарем для инших, наставляючи словом і ділом своїх послідовників, щоб не даремно їли чужий хліб. З ним хіба можна поставити поряд святого Луку, який видобував собі прожиток, малюючи прекрасні образи. Про нього говориться так: “Після того, як Христос був вознесений на небо, він (Лука – прим. пер.) залишився під покровительством Марії, споглядаючи часто її божественний образ. Перш, ніж вдруге постати перед Христом, чого прагнув душею і серцем, будучи позбавленим таємничого Слова Втіленого, взятого з уст самої Діви та тільки їй відомого, накреслив пером риси її надлюдського образу. Оскільки не був спроможний осягнути мистецтвом форму душі, то намалював (образ) пензлем на кипарисовій дошці. Цей найвидатніший витвір свого мистецтва виконав для того, щоб вгамувати розлиту в собі тугу з вічної печалі благодатної Діви, принаймні увіковічнивши її для нащадків. Додає, що цей витвір не довів до завершення, бо служебниці Господа нашого, як щит, який впав з небес, це зображення прийняли і наступні християни вшановували (його) з найбільшими почестями, а образ, багато років захищений їхньою турботою і своїм іменем, як себе спочатку, так і підопічних своїх як щитом прикривав, щоб уникнули руйнування Єрусалиму, ненависті іконоборців, шалу ненависників почитання Марії.
Цей же образ переходить до Василія, князя Київського. Потім ще той писар говорить, що образ у замкових каплицях довго зберігали побожні правителі Єлена, Євдоксія, Пульхерія, аж поки не попав він до рук Анни, сестри цісарів Василія і Константина, яку пізніше було видано заміж за київського князя Володимира і яка принесла на Русь через шлюбний зв’язок світло християнської віри. Завезла також разом з посагом той чудотворний образ, засвідчивши перед своїм чоловіком а перед поганцями, і потім перед правовірними своє почитання цього єдиного символу оборони християнства, в чому немає сумніву. Знову стверджує той писар, що цей святий образ більше як триста років найретельніше зберігався у скарбниці руських князів, поки наш Лев, пригнічений старістю і сирітською журбою, не дозволив виставити образ для загального огляду, щоб цей небесний дар для Русі не дістався прихильникам чужої віри та не забрав з собою щасливої руської долі для ненависних народів. У цей же час саме з цього первісного твору були відмальовані инші образи рукою грека Манурія, які й дотепер знаходяться у руських церквах.
Яким чином цей образ потрапив до василіян. Брати-василіяни не переставали турбувати князя сумнівами, більше забобонними, ніж доречними, доводячи йому, що він, змучений віком і працею, невдовзі залишить осиротілий дім князям Мазовецьким, своїм правдивим кревнякам по сестрі, ворожим до грецького обряду, а тому повинен саме їм (василіянам) передати той дар, найдорогоцінніший як для Греції, так і для Русі, тобто образ Непорочної Діви й инші княжі скарби. Також, щоб зарадити своїм нащадкам у збереженні прав, щоб разом з родинними скарбами не переходила до чужих доля Русі, необхідно образ Марії, яка не має нічого спільного з грішниками, відокремити від родинної рухомості та не допустити, щоб первісне зображення лику Пречистої Діви спаплюжувалося нечестивими очима різновірців, а тим більше, дотиком рук усіх тих, хто шукає опіки. Такими намовами Лев був змушений довірити тим законникам чудовий витвір для зберігання і вшанування, а показувати заповідав лише русинам. Так свідчить той давній рукопис.
Отже, завдяки хитрій побожності монахів образ було вміщено в закапелках Онуфріївського монастиря. Не дістався він до рук ані Болеславу, синові Тройдена, наступнику Лева по сестрі, як спадщина, ані Казимиру Великому після зайняття Львова як здобич, оскільки перший був задоволений підписаною дідиччиною свого вуйка Лева, а другий, дотримуючись угоди, залишив недоторканими всі церковні предмети.
1382. Образ, переданий василіянам, переноситься до Ченстохови. Однак пізніше цей образ забрав як додаток до здобичі Владислав Опольський, намісник короля Людовіка у Польщі. Чи було (образ) передано ченцям за обітницею, чи (взято) найвищою силою влади, але 1382 року занесено його на гору Ченстоховську, в чому запис не залишає сумніву.
Спростовується письмова розповідь. Тут у руському рукописі обривається наведена вище розповідь, що видається тим правдивішою, чим більше події наближаються до (часу) загальної впевненості. Бо ж Лев, народжений через п’ятсот років після смерті Карла Великого, ані нашої допомоги проти сараценів не міг йому надати, ані це зображення Діви, як нагороду переможцеві, від нього забрати, якщо принаймні з історією Лукі(ні)ана порівняв би, а після завершення наступних п’ятисот років її якимсь чином затримав, коли від смерті Лева до часів Владислава, князя Опольського, не завершився й столітній (перебіг) років. Дійсно, хто би на здоровий глузд повірив, що у такий момент святиня у белзькій оборі має залишитися у безпеці, без жодного вшанування людей і військового захисту, а чи не краще з княжими клейнодами до львівської твердині якнайобережніше перевезти її, щоб з найбільшою вірою русинів у Матір Божу близько до пошани і завжди перед очима перебувала б? Невже би Казимир, засновник двадцяти священних будівель і справді великий храмобудівничий, хоча б це єдине диво християнського світу з забутих закутків Белзького замку не переніс би до якогось з храмів, зведених його стараннями, і не потерпів би більше своєю королівською побожністю утримування його у цій брудній мазанці? Якщо би так сталося, світ зрівняв би справедливість із святотатством: опікунку вільного народу задовго утримували у руській в’язниці, а чи не краще одноголосним рішенням, проголошеним власними вустами, королеву Польщі [визволити] з сарматських кайданів і перенести на королівський престол у відповідному святилищі на Сарматському Капітолії. Отже польський намісник вивіз безсмертну королеву Польщі на самісінький Олімп до царства зірок, з’єднаного з небом, легкого для вступу та лагідного для відходу, для нас призначеного, а для прибульців прихильного, де вона й донині перебуває, зведена на престол з безсонною сторожею, під подихом легенького вітерця. У найважчі часи для королівства частіше виявляється. Так нещодавно було знищено величезні зусилля свеків, а самих безбожників скинуто у прірву. І не буде Львів з тіснин своїх заздрити Фаросу, який гордо височіє, не перестаючи осяювати гідні поваги обширні простори королівства, бо навіть на відстані слава тої владичиці величезна, надає вона своїм шанувальникам допомогу і скрізь по Русі в ті смутні часи виступає захистом для знедолених.
Джерело: http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm
Мені, що ледве не загинув, жорстоко покараному, ледве вдалося уникнути долі моїх співвітчизників, коли втретє підійшов до священних порогів чотирнадцять років тому у 1651 році, не без смаку духовного та глибокого вшанування такої величі; зобов’язаний не одною обітницею, коли иншого жертвоприношення не було, припавши до Її ніг, склав у короткий час вдячний вірш, який на колінах підніс:
“Ніжне кохання землі, щира небес насолода,
Більшої бути не може оздоби у Польській землі.
Матір свята, опікункою будь мені вічно,
Я ж бо підлеглим твоїм прагну лишитись повік”.
Нарешті, довго відпроваджуючи нашу гостю врятовану, знову повертаюся додому.
1276. Лев, як вище говорилося, заховавши в замку збірку різноманітних речей, побуджений жагою нових зисків, після смерті Болеслава Стидливого напав несподівано на осиротілу без володаря Польщу, перейшовши поспішним походом замерзлі річки, понищивши воєводства Люблінське та Сандомирське; готувався (Лев) до повернення з величезними трофеями, однак, захоплений зненацька Барзею, каштеляном краківським, з малою жменею поляків, через непідготовленість війська ані до бою, ані до захоплення полонених, був переможений у сутичці і, втративши здобич, ганебно втік з рештою уцілілих. Але втеча його, подібно до хмар, гнаних північно-східним вітром, потягла за собою нещасні наслідки 1280 року. Бо Лєшек Чорний, який скоро після Болеслава був піднесений на трон, з численним військом кінним і пішим сплюндрував Руський край біля Львова вздовж і впоперек, віддаючи око за око. Тим часом Лев, приголомшений подвійною поразкою, відклав помсту на пізніший час і зайнявся мирними справами, а саме: дальшим упорядкуванням і укріпленням міста.
На ту пору Василько, стрий Лева, князь суворого серця, як то часто трапляється у греків, провівши молодість у небачених злиднях, на старість добровільно постригся у монахи, вибравши за житло порослу тереном печеру, видовбану під пагорбом недалеко від міста. Більше був подібний до фавна, ніж до людини: весь кудлатий, розчухраний, брудний, з навислими бровами та вусами, з довгою й широкою бородою, яка сором’язливо закривала частини тіла, як волосяний щит чи власяниця.
Цією своєю надзвичайною суворістю життя хотів він, як вище говорилося, спокутувати ту жахливу різню років 20 тому, що її вчинив у Сандомирському замку. На його побажання Лев на самій верхівці того пагорба поставив храм з букового дерева, а поряд також житло для ченців і святому Юрію, яко воєводі воїтелів Христових, присвятив, вибираючи того рицаря патроном для особливо визначних.
1282. По двох роках Лев, бажаючи перепросити тіні своїх предків, що часом його турбували, з королівськими та воєнними почестями переніс останки батька свого Данила, які 15 років покоїлися у Галичі, до Львова. Для більшої пишності того обряду запрошено було священнослужителів з усієї Русі, бояр в воєвод, також князьки союзних татар прибули з власним почтом. Скоро заяснів день жалібний; йшли спочатку жалібні загони з прапорцями та схиленою донизу зброєю, а між ними сурмачі хрипкими звуками наражали вуха; за ними йшло кілька пар коней, накритих вишиваними покривалами, тут же несли штандарти та зброю, здобуту в неприятеля. Далі довгою чередою виступали монахи в клобуках і руські церковники, вбрані в ряси, співаючи хором поховальні піснопіння; були також і плакальниці, найняті для пробудження смутку та розпачу. Вдаряючи себе по головах п’ястуками, смикаючи волосся, роздряпуючи нігтями щоки, старалися блюзнірським плачем викликати жалість і витискали таки сльози у простого люду, а у розумніших викликали сміх. Перед самими ношами найшляхетніші несли дві митри – князівську та королівську, перша від народу, а друга хитрістю взята від пролегата найвищого пастиря. Поховальний катафалк, подібний до тріумфальної арки, був повністю закритий знаменами перемог та неприятельськими трофеями. Після закінчення жалібної служби, відправленої за руським звичаєм, було влаштовано поминальний обід, чи тризну, де вихиляли до пізньої ночі заупокійні келихи і не скоро очунялися вранці.
Автор твору “Квітуча Русь” твердить, ніби Констанція, вдова по Данилові, збудувала тут жіночий монастир, де згодом упокоїлися і її останки. Це не є історичною правдою, бо найбільш свідомі автори польської історії, а серед них найвизначніший Кромер, заперечують цей переказ. Усі виразно визнають, що Констанція у Львові порвала з усіма мирськими справами, бо їй набридло збіговисько різних народів, які оселилися у Львові, і скоро відійшла до Сандецького монастиря, де з двома сестрами, Кунігундою та Йолантою, благочестиво скінчила побожне життя, з чим і я погоджуюся.
1287. Нарешті Лев після завершення побожних справ, як уже згадувалося, щоб рівноцінною помстою вгамувати роз’ятрений поразкою від поляків дух, продовжував турбувати татарських вождів обітницями нагород так довго, аж поки не стягнув Нагая і Телебугу, головних розбишак страшного імені. Зміцнений їхніми хижими та зголоднілими загонами, цілу Польщу в нечуваний спосіб так спустошив вогнем і мечем, що полишив її потоплену у власній крові і попелі, бо ніхто вже не боронився. Лєшек же, не будучи в стані чинити опір такій величезній могутності, радів втечі і, перейшовши Карпати, сховався у венгрів. А могутні пани з родинами перед тою жахливою навалою заховалися у гори, болота та недоступні місця, в той час як скіфи вільно грабували і брали невольників в десять разів більше від самих себе, одних дівчат тільки з собою взяли 20 тисяч.
Ось так Лев негідно помстився і, не боячись нічого з боку поляків, намислив скасувати відтоді воєнний склад і спосіб життя. Йдучи за пересторогою своїх духовних, за прикладом стрийка вписався до почету слуг Божих, оголосив війну шлункові та всім неспокійним членам тіла, вгамовуючи пожадливість і злобну хтивість безсонням, постом і бичуванням згідно з прийнятим від греків звичаєм, а замість найвишуканішого вина живився во хвалу Бога виноградним соком і квасом. А оскільки під болючими ударами канчука і дикі тварини надаються до вгамування, то і Лев, вихований у тій школі побожності, лагідніший перед смертю від ягняти, спокійно завершив життя.
Погребіння мав скромне, без жодної помпи та військового почету, як сам заповідав останньою волею. Винесли його брати-василіяни, прибраного у чорний саван, в руці мав образ Розп’яття, похований був під прощальний плач русинок. А місце його поховання досі невідоме. Але хто ж заборонить увічнити для нащадків пам’ять першозасновника міста коротким надгробним висловом?