У ті часи німці посідали у Львові чільне місце, розподіляючи всі міські посади лише між своїми родичами, виключивши з ради поляків; але постійним було перемішування тих двох народів між собою, як також і поєднання через спільні громадські обов’язки, так що і полякам відкрилася дорога і підхід до (міської) ради. Бо ж багато уже років двомовне місто обома мовами, слов’янською і німецькою, залагоджувало свої розмови та торгівлю. Щоденні справи (акти) записували частково латиною, частково німецькою, промовці гомоніли двома мовами, саме місто було двоіменним – називалося то Львів, то Лембург. Нарешті, коли німці прислухалися до голосіння сарматських жінок, з якими одружувалися, то й полякам полегшили перший крок до влади завдяки своєму дозволу. Призначені на вищі посади, легко потягнули за собою родичів, а в короткий час меншу кількість німців поглинули, як широке море (поглинає) ріки, що в нього впадають, або ж перетягнули їх на свої звичаї, обряди й одяг. Відтоді, коли поляки та німці, кермо влади тримаючи спільною рукою, керували міською громадою, посилювалася турбота обох народів про примножування і прикрашування міста, бо всі майже жертвували громаді щось виняткове. Коли ж траплялося, що таке їх поводження загострювало насмішки, берло міста поверталося до народних верств, так, що шість річних райців мали громадську владу, а після всіх ішло по черзі місячне головування. Щоб такі обов’язки, які частіше виконувало мало осіб, не заважали господарству, до ради обрано шість инших мужів, які б щорічно заступали на місце перших. Коли річні райці мали відпочинок, на той час право життя і смерті над міщанами віддавалося міському судді, встановлено трибунал дванадцяти райців, громадські об’єднання обмежено 40 мужами, право обирання сенату, суддів, лавників, скарбників довірено з королівською повагою самому міському урядові, ремісничі цехи поділено відповідно до занять і відзначено певними правами. З зали засідань, добре обладнаної, як з чистого джерела, струмки доброго порядку розливалися на ціле місто, міська вежа і вал біля мурів надбудовано, мури та башти завершено, ливарню для військової зброї і арсенал збудовано подібними до святині Януса, визначні будівлі та стародавні князівські доми (дістали) шпичасті завершення, а нові пристосовано згідно з тогочасними вимогами; впроваджено багато духовних згромаджень на обох передмістях і, ніби на чатах, заселено. На зразок громадських побудовано також багато приватних домів, найбільше з каменю чи цегли; високі пороги та ґанки перед сіньми, що закривають небо, зліквідовано в місті, яке нарешті прибрало вигляду більш приємного й урочистого, що ми й бачимо тепер не без внутрішнього хвилювання. Я, як уже розпочав, запропоную очам читачів рік за роком.
1551. Цього літа бідний урожай у Польщі позбавив річної надії; звідси численні прибульці, які, даремно клацаючи зубами по кам’янистих полях Мазовії, на Русь, батьківщину плодів, перенесли ларів, а деякі, особливо мешканці міст, осіли у Львові.
1554. Петро Стажеховський, дивний взірець ревного пастиря, чотирнадцять років дбайливо пильнуючи стадо, часто повторював, що не вівці для пастиря, а пастир для охорони овець приставлений. Звертаючись до пастви, переконував її сльозами, що були у нього для красномовства, більше переконуючи плачем, ніж промовою, турків звичайно називав прибічниками антихриста, євреїв підданими злих духів, попів бантами (фракійські жерці, що очищувалися через омовіння – прим. пер.), вбивцями душ, посохом відкидав їх з дороги, спочатку затуляючи ніздрі, щоб не наразитися на їх сморід. Нарешті, знесилений глибокою старістю, ледве не впав перед вівтарем увінчаною жертвою, якщо б оточуючі не занесли його напівживого додому, де серед численних ридань і зітхань помандрував до країни веселощів.
1555. За Стажеховським, Гераклітом свого часу, Фелікс Ліґенза з Бібрки, справжнісінький Демокріт, відразу прийшов і ціле місто самою привабливістю щасливого імені закликав на своє прибуття. У супроводі брата Сиґізмунда, чашника королівства, і роксоланської шляхти, усім влаштував розкішний триденний бенкет, заявляючи, що однаково героїчним є вистроїти військо і стіл – отаким був той щоденно пристойний і ненажерливий прелат.
1557. Сиґізмунд Ліґенза, помилкою сліпої вдачі у розподілі (благ) життя отримав келих замість інфули, яку старший брат йому вихопив, смиренно обіймав (посаду) чашника королівства, управління містом здійснював тверезий, однак сухою смертю відійшов у землю живих.
1559. Після смутних сцен Львів споглядав також на забави, подібні до дитячої бійки: Беата, вдова князя Острозького, Єлизавету, єдину дочку, через природну вдачу, придане та багатства надзвичайно жадану кращою сарматською молоддю за законну дружину, замкнула у королівському гінекеї, як Данаю у неприступній вежі. Але в цьому театрі, коли показала свою постать, водночас виставила і цноту. Найпершим з шляхтичів Лукаш Гурка, улесливими нашіптуваннями і гарною молодечою постаттю вуха й очі панни, а в короткому часі і душу опанував і, не зволікаючи з королівським дозволом, зв’язав себе законним шлюбом. Прибула відразу мати з виразом надії на обличчі, а в глибині серця тримаючи жаль, привітала свою дочку і, як Борей викрав Оріфію, так і вона спішно приготованими кіньми привезла (дочку) до Львова. Відразу ж за нею (кинувся) спритний зять; оскільки йому божок кохання дав крила, прилетів, щоб запобігти (викраденню) і відразу віддав королівські накази Петрові Барзі, комендантові міста, щоб кохану навіть насильно примусити дотриматися слова. Але мати, передбачаючи перепони, біля вівтарів Домініканського костьола схоронилася і там з дочкою цілий місяць ховалася в келії. Коли тим часом комендант очікував другого королівського наказу, Сімеон, князь Слуцький, під виглядом жебрака проникнувши до ув’язнених, за волею матері здійснив шлюб (з дочкою) і після всього комендант, наляканий грізними наказами, оточив монастир більш посиленою охороною, поперетинав водогінні рури, повністю залишив обложених без провіанту. Коли ж і тими воєнними засобами не спромігся переламати жіночий опір, притягнув мідні машини для розбивання воріт. Мати, зламана озброєними проханнями, нарешті дозволила побачити дочку, а зятя ані на хвилину не побажала бачити; він потім помер від укусу гадини, прийнятої до грудей, зазнавши з мимовільною дружиною усього злого і нічого доброго – такою тяжкою справою була примуса до кохання.
1560. Фелікса Ліґензу, коли солодким голосом лебедя кликав смерть, було забрано від живих у Дунайовці. Тут, насміхаючись з провісниці близької смерті, відійшов з людських очей, але не порадився з нею, що його віддала під тиск історії, бо ж кожного дня ховали його поминальними бенкетами, і з бенкету його виносили, як з битви, про що досі розповідається. Не залишив жодного заповіту, бо, поки жив, самого себе записав дідичем; обійшлося помірним коштом, бо не вистачило на більше, але примусив довго ридати ліри та плакати кіфари.
1562. Петра Тарла з Щекажовиць призначили єпископом у передміській каплиці святого Андрея Валентин Гербурт, єпископ Перемишльський, і Леонард Плочевскі, єпископ Кам’янецький, і в присутності обох він вступив до міста, як до папської столиці, де мешканці, почувши про його прибуття, велику радість засвідчили радісними вигуками.
Валентин Гербурт, єпископ Перемишльський, плащ, отриманий з тіла св. Петра та присланий Святим Отцем, у якому, як свідчить Книга Церемоній, міститься повнота папської влади, поклав на плечі свого митрополита. Давній звичай від жерців Юпітера – білу шапку, зроблену з спини білої вівці, присвяченої Юпітеру, з належними оздобами, – прийнятий церквою та змінений на краще, митрополиту нашому достоїнство збільшив. Бо хрест, який раніше несли перед ним, сам тоді вперше взяв до рук і, спираючись на нього, благословив народ знаком хреста.
Анджей Овадовскі, за дорученням короля провівши ревізію арсеналу Високого Замку, виявив там залізні підпори, шпихлір, наповнений провіантом, каплиці з усім необхідним богослужебним причандаллям, розкішні королівські покої, також муровані переходи та непошкоджені приміщення для сторожі, крім того десять гармат і серед них одна велика (з гербом) Одровонжа, балліст, катапульт і більшої зброї величезну кількість, пороху, скільки треба. А тепер з цього нічого не залишилося, крім суєти.
1564. Петро Тарло, працюючи над заліковуванням ран, завданих церкві його попередником, скликав збори цілого духовенства, на яких призначив генеральну люстрацію, щоб розхитану дисципліну підсилити корисними пересторогами. Диктатор для себе, цензор для инших, нерідко навіть домашні порушення карав інфулою, а всіх (инших) суворістю.
Він же, поки дбав про більші прикраси святого дому, у перші дні року, вражений передсмертним хрипом, викликаним спазмами, перенісся до кращих (світів). Виконавці заповіту поклали тіло у його пастирській резиденції, а пам’ятне зображення, вирізьблене з каменю, вмістили на протилежній стіні напроти входу.
Щорічні урочистості Страсної Седмиці голота порушила своєю розбещеною необережністю. Коли ціле місто в сутінках дивилося містерію Тайної вечері Спасителя роду людського в оливковому саду, (голота) підпалила стайню біля кафедрального костьола від вогню, що погано охоронявся, і ця пожежа, підхоплена віянням полуденного вітру, знівечила третю частину дільниці по вулиці Краківській з критими переходами та перехрещеними вулицями. Шпиталь з каплицею, костел св. Хреста з монастирем. Низький замок з усіма забудовами було знищено, як уже подавав я в окремому меморіалі.
Томша, князь волоський, протягом цілого часу свого панування вчинив багато ворожих кроків, пропускаючи таємно зграї татар через свої землі до Польщі, вбиваючи через своїх шпигунів купців, продаючи деяких задля вигоди туркам, нагромадивши такими засобами незмірні багатства, начхавши на які, Александр з сильним загоном оттоманським напав і одним лише брязканням зброї примусив Томшу до втечі, але той, уникнувши рук Александра, оскільки ніде не мав безпечного притулку, безцільно через гори та перепони поспішав пересікти границі Польщі (і податися) до Угорщини, однак попав з дощу під ринву, схоплений сторожею стрийського коменданта, що пильнувала границі, і був відпроваджений до Львова. Там його разом з прибічником Мачугою Станіслав Красіцкі, королівський придворний, через генеральний суд засудив на страту мечем за порушення права народів. Томша шукав засобів уникнути смертної кари, оповідаючи, що скарби закопав у бочці в скритих печерах; що відкриє самому королю таємниці оттоманської Порти, ніби знав таємні задуми. Врешті, коли ці спроби виявилися даремними, а Мачуга, допитаний окремо, розбив задуми Томши, обоє силою закону були страчені і в церкві св. Онуфрія, якій своєю останньою волею призначили своє майно, були поховані.
1565. Станіслав Сломовскі, перш ніж став архієпископом, був гідний не тільки інфули, бо чесноті його вже раніше вік, а пошані звичаї бездоганні надали відповідної ваги, а тепер нарешті намісником Христа з тоги до плаща святішого покликаний, прибув до Львова з скромним почетом, але з більшою ознакою громадського шанування, яку прийняв від громадян, що вийшли поза мури, в митрополичому костьолі каноніком Петром Скаргою був привітаний почесною промовою.
Щоб писареві не було забагато, а читачеві не було занудно, коротко повідомляю про виснажливу працю будівельників, щорічно посвячену укріпленню міста. Цілий вік проводили вони на будівництві міцніших башт, зведених на міських мурах, і ледве наприкінці століття завершили справу.
1566. Петро Барзи, до Філіппа, короля Іспанії, відправлений за легата, залишив на управлінні уряду Адама Сємушковского. Сам же помер від пекучого палу Іберійського сонця, до якого непризвичаєний мешканець зимового клімату, залишивши Андрея Барзу, свого рідного брата, спадкоємцем посади.
1571. Як зрадник Іуда своїх апостолів, що пливли в одному човні, наразив на небезпеку, так одноплемінники його русинів і вірмен, сусідів своїх, втягнули до одної і тої ж пожежі. Цілу околицю міста на схід зі Шкотським ринком і верхньою частиною дільниці вогонь, що виривався з смердючих жидівських буд, понівечив і не оминув навіть руської святині. Однак, храм Божого Тіла, вільний від зловісности підступного народу, з повагою (вогонь) здалека обминув.
1572. Занепад домів і людей від двох шкідливих чинників – вогню і мору – описав я в окремій праці, а тепер же достатньо буде для пера, яке поспішає через щити років, тільки згадати про нього. Протягом усіх тих трьох років Польща потерпіла від повітря, що приносило хвороби, і Львів також два роки був просякнутий шкідливим віддихом. Однак після приходу зими лихо ще погано на той час вгамувалося і, вибухнувши нарешті на третій рік, тяжку ціну поголовну для цілого суспільства заплатило.
Сиґізмунд Август, пробувши при владі сорок три роки, поклав сумний край і життю (своєму), і періодові Ягеллонського панування, маючи достатньо для об’єднання вільних народів, примирив Литву з Польщею. Львів, справедливо вшанувавши найсправедливішого короля, оточив ворота сторожею.
1573. Низький Замок зводиться з цегли. Заздрісник римського щастя сльозами навіть пожежу Вічного міста не вагався згасити, бо ж тільки з праху Рим повстав ще прекрасніший; Львів же, обпалений пожежею, перед двома засоромлений і розлючений, не менш прекрасного набув вигляду. Бо ж Анджей Барзи Низький замок, збудований перед тим пруським муруванням з паленої цегли в тому вигляді, як ми його тепер бачимо, звів, верхній фасад якого, замість пірамід і зубців увінчав скіфськими вазами з вушками. Звідси жартики свавільного люду, який сходився до якогось місця, присвяченого Бахусові, і заявляв, що це відзнаки не судочинства, але корчмаря, що закликає вихилити келихи задля рівного становища.
Закладаються підвалини Руської вежі. У ті ж дні Константан Корнякт, недавно записаний до (числа) громадян, заклав підвалини Руської вежі, щоб при вході до неї збудувати каплицю для своїх співвітчизників.
Зводиться міський арсенал. Міські урядовці-будівничі, що завжди турбувалися про збільшення міста, випросили частину загальної складки сумою 2 тисячі золотих від згромадження шляхти, яке утворилося під час безкоролів’я, і, використавши фундаменти старого арсеналу, нижче вибудували святиню Беллоні та її арсенал, а вище поставили високий шпихлір Церері.
1574. Король Валуа тікає до Франції. Немає нікого більше, хто життям і смертю не виправдав надій, ніж Генріх Валуа. Він, названий королем цілої Польської землі, піднесений на трон руками всіх станів, звів громадське очікування до пустої надії; на четвертий місяць своєю королівською втечею порушив сподівання всіх. Львів, призвичаєний включатися до волі держави, прибуття короля радісними оплесками, а осиротілість спільними риданнями супроводжував, після того, як довго даремно благав Всевишнього про його повернення, отримав нарешті для охорони міста п’ятдесят піхотинців.
1575. Велика татарська навала. При довгому безкоролів’ї старання відкликати Генріха (виявилися) даремними, а границя Русі, оголена та беззбройна, татар, душогубців цілого світу, заохочувала до здобичі. Вони не поспішним з нападом, але силами усіх орд, прикликаними одним сигналом, і навіть зібравши безсоромних амазонок для збільшення остраху війська, завдали абсолютну і ніколи досі не чувану поразку королівству. Бо ж якщо у Русі щось віднімається, то і Польщі збитки. Поділені на три колони, у той же момент Волинь, Польщу, Покуття пожежами, грабунками, вбивствами винищивши, звідти з двох боків обійшовши Львів, слідуючи вздовж Сяну, білими водами Вісли, що у них вчинком, гідним похвали (вважається), коней змучених напоїли; а як що-небудь з дороги не могли забрати з собою, то знищували вогнем. Менші міста, захоплені сліпим наступом, пограбовані, спалені, усі села кінськими копитами витоптані, більше як половина селян і майже повністю худоба забрані. Два місяці ці нелюди продовжували різню, пам’ять про яку донині на Русі зберігається. Донині батьки її дітям у вільний час переповідають, і не знайдеться жодного, хто би не знав про татарське Покровне. Бо ж у свято Пречистої Діви Марії захисниці, зване на Русі Покровою, вдерлися. Тогочасний поет це все таким дистихом відмітив:
“Власною кров’ю залита, в риданнях суцільних втопилась,
Русь захлинулась ціла у зливі подвійній”.
Смерть архієпископа Станіслава Сломовского. Станіслав Сломовскі, пригнічений збитками, завданими татарами полям і людям, накликав на себе хворобу тіла стражданням душі і невдовзі, сповнений жалю, полишив людські турботи, здобувши у людей заслужену славу, а у небес благодать за суворе виконання архієпископського (обов’язку). Виконуючи обов’язок і священика, і єпископа, сам за небо воював і своїх спільників завжди тримав у такому ж стані. Їх скромність на обличчях, постійне дотримання звичаїв називав короною усіх чеснот, райців задля права патронату, наданого митрополитом, спів’єпископами звичайно називав і не вважав поза своєю гідністю, що вони, приходячи до ратуші, у вирішення церковних справ втручаються. Таким нехтуванням величі більше ім’я вписав у людські душі, як і громадяни, які на другий день після погребіння влаштували йому другу тризну, бажаючи йому радості навіть щасливими сльозами.
1576. Стефан Баторій зброєю у християнському світі уславлений, духом своїм героїчним довів, що, крім королівства, нічого вже не потребує. Врешті обітницями станів з трансільванських тіснин вибравшись на обширні поля Польщі, п’ятого квітня вступив у Львів. Тисяча двісті угорців обступали його по боках, а між ними Самуель Зборовскі, викинутий з громади за вбивство Ваповского, тоді звичаєм і одягом перетворений в угорця. У цьому почті виділявся Соліковскі, міністр святих справ і корифей релігії. Сам король у пурпурному плащі і шоломі, прикрашеному пір’ям чаплі, їхав на фракійському коні. Його руська шляхта через свого воєводу, Ієроніма Сєнявського першим привітала на дорозі, а потім місто радісними вигуками. Серед них Стефан голосом, сповненим надзвичайної гідности, схвально відміченої чужими письменниками, виголосив: “Скоро я покажу, чим король, заслужено прикликаний бажаючими на трон, відрізняється від тих королів, запрошених людьми, яких доля народження обманула”. Не затримався у Львові довше, як на три дні, і спішно виїхав до Кракова. Його Ієронім Сєнявський зі своїм братом Миколаєм з численними натовпами підлеглих добровільних супутників супроводжували.
1577. Іван Підкова, який носив ім’я від залізних підков, що їх ламав руками, окутий залізом по руках і ногах, дорогою до Кракова і місту Львову дав на себе надивитися, коли всі велетенську його постать, барки Мілона, силу Геркулеса з подивом споглядали.
Потім Остап Дашкевич, отаман ніжинських козаків, припливши швидкими чайками на Чорне море, захопив кілька приморських міст, які були під турецьким володінням, а недавно Петра, воєводу Молдавського, загалом відданого королю Стефану, позбавив князівства. Коли той повертався з Валахії із здобиччю, Ян Збаразький, воєвода Брацлавський, дружнім листом запросив його до себе і відразу допоміжним військам, посланим королем до Петра, які швидко надійшли, видав зв’язаного, у їх супроводі його відпровадили до королівської резиденції.
Ян Сєнінскі-архієпископ. Ян з Сєнна, приємний старець поважного віку, звиклий докидати жарти навіть до серйозного, після того, як достатньо зробив як муж за законом природи, за законом ласки серед людей був обраний архієпископом, впроваджений з почестями на митрополичу кафедру духовними і світськими станами. Бо ж хоча й не відшліфував гострого розуму серйозними науками, проте при дворах і наметах військових розпускав грубуваті жарти. Відтоді (вважався) дивним майстром виняткового гумору і гостем, здатним на гострий вибрик; однак нічого в нього абсолютно не відхилялося від християнського життя, як каже той же сатирик.
Трясіння землі у Львові. Дня першого квітня земля страшенно тряслася і тим трясінням показала, що не носить на собі нічого більш нестерпного, як невдячність жителів, ніби бажаючи струсити з свого лона ненависних урядові міста, бо аж зсередини самої здригнулася.
Декілька ремісників-кушнірів, які у своїх майстернях обробляли шкіри, звернулися з позовами аж до Маріабургу (Мальборка?) до королівського трибуналу, останніми силами та майном домагаючись у нього одного, щоб забрати насильно фасції і сокири з рук найвищого стану, або принаймні послабити міць його авторитету, щоб народ, точніше багатоголові страховиська, могли входити до сенату і сягнути до підніжжя курульних крісел. А найсправедливіший король, знаючи, що зухвалі вибрики натовпу для поширення підступів проти своїх володарів є надзвичайно дієвими, прийнявши з увагою їх скарги, залишив відзнаки магістратські непорушними в руках райців і поклав під точильний камінь, як притуплені стріли.
Комета у Львові. У той же час під кінець року комету протягом 21 дня ясно було видно у Львові. Багато осіб, темних розумом, зробилися віщунами.
1578. Король Стефан, готуючись до московської війни, з верхівкою руською провів чотири місяці у Львові. У цей час угорські вельможі, обтяжуючи королівські вуха, вимагали від нього скасувати деякі декрети, обтяжливі для міста, про що йдеться у коментарії Соліковского, тогочасного свідка.
13 червня посол турецького султана привіз королю папери, у яких вимагалась голова отамана Івана Підкови, недавно схопленого насильника. Для цього його привезли з Кракова до Львова, і хоча він був виснажений муками довгого ув’язнення, проте духом не підкорився суворій долі, овшім із-за сили тілесної нерозторопний і бурхливий, через дане йому та недотримане слово кидав недоречні погрози, а коли йому було виголошено смертний вирок, нестриманим язиком прискорив собі смерть. Отже, на світанку дня 16 червня король виїхав до близьких лісів на полювання або, ймовірніше, для того, щоб не чіплялися до нього прихильники Підкови, яких було багато серед магнатів. Тим часом королівська сторожа привела Підкову до кам’яниці Матвея-аптекаря, що тепер зветься Дибовицькою, і там маршалок Литовський Колович засудив його на страту мечем, а (Підкова) безстрашним голосом закликав небеса помститися за не дотримання слова і за свою кров. Потім, виведений з приміщення суду, сказав, що голову свою і руки, що часто перед тим освячував турецькою кров’ю, радо віддає у жертву християнському імені, впав на коліна, і відразу мечем, який сам подав катові, в присутності турецького чауша, що дивився зблизька, був страчений. Тіло (його) руське братство занесло до своєї церкви (Успення) Д(іви) Марії і там, прикрасивши ще непохованого трояндовими вінками, не без таємного жалю віддали землі.
Зведено Руську вежу. Константин Корнякт довів до дзвіниці руську вежу, подібну до піраміди, в іонічному стилі, немалим коштом, бо під час будівництва завалилася; покрив сріблястим свинцем, крім того, величезним мідним дзвоном, на зразок кафедрального;зробив голосною, проте неприємною для вух тих, чия думка є найвищою. Бо ж чути, як реве хрипко, щоб не сказати, зовсім грубо.
Того ж року Валентин Вонсик, львівський котляр, за спалення Полоцького замку обдарований рицарським гербом, тобто рукою, яка тримає смолоскип, пробитий стрілою, і поіменований Полотинським, через пияцтво наробив у Львові багато помилок. Магістрат відпустив його, покаравши тільки словами, знаючи, що так трапляється у нових рицарів. Але той, прийнявши попередження за несправедливість, погрожуючи, подався до Варшави і там, охоплений тою самою облудною думкою, ніби збираючись одружитися з Вандою, стрімголов кинувся у Віслу, втопивши разом з собою і шляхетство.
Потім Леонард золотник за зраду, вчинену проти богині Монети, був відданий у Львові иншому кульгавому богові, тобто чоловікові Венери, і так,
“Та Кара, хоч вона й кульгає,
Рідко злочинника з рук упустить”.
У той же час два жорна, однаково віддалені від двох ратуш – Єрусалимської і Львівської, були намічені цегляними знаками, з яких на ближчому Христос на покривалі Вероніки своєю власною кров’ю був зображений, а на другому – як від тягаря хреста звільнений Киренеєм. Про це я більш докладно оповідав при описі костелу Св. Хреста.
1580. “О, жорстоке кохання, куди ведеш ти коханців нещасних?” Двоє суперників, Павло Єльонек і Урбан Убальдіні, один флорентієць, а другий патрицій, шалено закохалися в Анну Вільчкувну, і коли на весіллі Анни Лонцкої обидва Париси запросили до танцю ту Єлену, подала простодушна панночка руку італійцеві, до якої додав своєї руки і наш львів’янин, вліпивши йому ляпаса і тої ж хвилини від скривдженого італійця отримав смертельний удар. Обох відпроваджено до дому того (Єльонка – прим. пер.) батька, на той час першого консула, а тамтого – до казенного, до в’язниці. Оскільки переступив межі безпечного захисту, про голову його йшлося на засіданні; однак при втручанні жінок, які оплакували смерть обох закоханих, а особливо панночки, що гіркими сльозами оплакувала свою провину; і на прохання вмираючого сина, який усю вину взяв на себе, батько подарував йому життя, а Убальдіні сумний вигляд на веселий в короткому часі змінив. Бо рятівниці голови своєї себе цілого віддав подружньою відплатою і свідками поверненої відплати лишив нащадків на многая літа.
Цей же рік, що поспішав до завершення, потягнув за собою Миколая Гелязіна, найпершого в місті з Ради, доктора права, однак якого мужа? Хай розкаже його надгробок: “Оракул міста, святий захисник права, посередник у законах, постійний член Ради, джерело золото-плинного красномовства, ось Гелязін, якому ані раніше не було рівного, ані потім не буде мати ніколи це місто”.
1581. Недрімущий вогонь розбудив свого сплячого сторожа і багатьох инших, а потім ціле місто. Спочатку оволодів броварнею Шимона-пивовара, звідтам, розповсюджуючись на прилеглі дахи, скалічив убогі тильні доми за м’ясними ятками, і лише натовп людський запобіг дальшому спустошенню, а шкоди завдано семи домівкам.
1582. Смерть архієпископа Сєнінского. Ян з Сєнна, архієпископ, після влаштованої ним п’ятирічної забави зі сміхом і оплесками слухачів, закінчив комедію фамільярними жартами, пам’ятними донині, які навіть при божественних (відправах) ненавмисно вириваються. Достатньо одного вишуканого жарту з багатьох. Під час відправи, коли диякон читає Євангеліє, де предки Христа перераховуються безперервним рядом, коли йому текст Євангелія подається для цілування, наказав показати собі пальцем ім’я Спасителя, щоб помилково не поцілувати якогось смердючого жида в спину. Такого роду раптових жартів навіть смерть йому не відібрала, роблячи несмішних смішними. Перебуваючи на крайній межі у цьому змаганні (смерті) з життям, сказав: “Нічого гідного плачу не зробив, але усе чинив задля сміху і блазнем Бога без Бога не буду”, і перестав існувати та пустувати серед живих.
Королю Стефану, котрий поспішав для примноження перемог над москалями, вигнаними на Русь, Миколай Язловецкі представив волоського господаря Янкулу, схопленого на Покутті під час втечі від турків. Королю, що давно уже ненавидів Янкулу через листи, які він надсилав до Туреччини, а Янкула, всупереч правам народів, відкривав їх. Тому король, відмінивши свій вирок, запізно підкореного передав львівському суду, який визнав його винним за образу маєстату. Перш ніж виступив на місце страти, (Янкула) одного дня випросив собі тіло, бо ж потім обіцяв повернути до човна Петра, від якого був відведений саксами, посланцями Лютера. Виголосив ті доводи, потім францисканець о. Лозинський поєднав його з Богом і наставив на шлях (істинний) Св. Дарами. Рано-вранці наступного дня, 28 вересня, убраний у широкий єдвабний плащ, виступив на загальне оглядання і, безстрашний, подав катові власний меч, а потім підставив і шию. У ратуші до нашого часу показують меч, а тіло було віддане дружині, яке вона три дні обмивала сльозами, зберегла для себе волосся з голови, а набальзамоване (тіло) після останніх поцілунків і ридань дакійських поклала в гробівець, який недавно збудувала у отців-бернардинців. Пам’ятаю, що той гробівець потім через тридцять років, коли вивозили рештки давнього костелу, бачив я, будучи хлопцем, цілий оббитий всередині таким самим єдвабом, яким була покрита труна. Зруйнувавши гробівець, непорушену труну внесли до нової гробниці.
1583. Прихід архієпископа Соліковского. Ян Деметрій Соліковскі, якого прихильні небеса обдарували вдачею, вченістю та иншими багатствами, за виняткові старання і чесноти у цьому році досяг вершини архієпископського достоїнства. Його прибуття з великим почтом друзів місто спочатку схвалило веселими вітаннями гармат з підніжжя Високого замку, потім з офіційними почестями належного вшанування зустрівши при брамі, відпровадило до костелу.
Наступного дня, який припав на Різдво святого Йоанна Хрестителя, коли архієпископ приймав гостей і магістрат на гучному бенкеті, тривіальна школа, уславлена в той час чужими та своїми учнями, перед приміщенням міської ваги прикрасила сцену, де представлено, як в пустині попередник Христа, з дикими звірами, увінчаними лаврами, тобто хлопчиками, одягненими в звірячі шкіри, проповідує мир і злагоду. Після його переконливої промови Лев Роксоланський перед єдинорогом, гербом архієпископа, схилив коліна і зброю у супроводі хору музикантів, (що виконував) гімн Більбілітанський “Не знали леви, кому служать”. Позаду митрополичого костьолу [молодь], голосом і одягом подібна до дівчини, того ж єдинорога, солодкою милозвучністю, як ланцюгами милосердя заплутаного та закутого, до середини храму весело тягнули, а на завершення панегірик святому Амбросію з трубами по черзі відспівали. Це архієпископові було приємним для ока та милим для душі. А оскільки розумів, що все зроблено стараннями магістрату для його імені, великою людяністю пообіцяв віддячитися.
Проте невдовзі двоє священнослужителів, що уже раніше зненавиділи магістрат, напустивши на обличчя фальшиву побожність, з великим пієтетом, звернулися до архієпископа з несправедливими звинуваченнями, доповівши, що райці, які здійснюють опіку над хворими, приховали у себе підношення вбогих. Але рахунковими записами, які опікуни добровільно представили, і (зізнаннями) сотні жебраків, що визнали правильність розрахунків, проведених при розподілі, звинувачення виявилися фальшивими. Архієпископ же проти такого роду заздрісників чужої слави віршики, які (про це) нагадують, доручив написати на своєму столі:
“Хто славу відсутніх применшити скаргами любить,
Хай знає, що стіл цей ніколи не буде його.”
1584. Пожежа. Уже місто, в більшій частині краще зміцнене мурами, винесло за стіни святилище [вогняного] божка. Ця ганьба так його розлютила, що довго серед ларів передміських під зрадливим попелом плекав підготовану помсту, аж після св. Матвія від дому Лісянського виникнувши, перші 36 будинків біля Галицької брами одним нападом зрівнявши з землею, витиснув щедрі сльози у своїх пожильців, понад міру за вогонь і воду, заборонені йому в місті, полум’ям і сльозами передміщанам помстився.
Джерело: http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm