Першим з правителів Русі та засновником Львова був князь Лев, найстарший син Данила, короля тої ж південної Русі, а онук Бели, короля угорського, по Констанції, сильний завдяки численним зв’язкам монархів угорських і польських. Бо ж у ті часи королі польські не роздумували принаймні про образу гідності свого маєстату, коли брали руських князівень до спільного ложа і берла. Так, Казимир, вступивши на королівський трон, Марію, дочку Володимира і Аннн, рідну сестру Константина і Василія, кесарів константинопольських, зробив собі дружиною, полякам королевою, а Болеславу Сміливому матір’ю. За тим же прикладом три Болеслави – Сміливий, Кучерявий, Білий, а крім них Мечислав, Казимир, Владислав перемішали королівську кров з усіма майже князями руськими через шлюбні зв’язки. Ось чому також володарі Русі, будучи (між собою) через дочок у кровних зв’язках, коли траплялися тяжкі війни, посилали своїх зятів.
Роман, дід нашого Лева, Казимиру, сину Кривоустого, родичеві по Єлені, княгині белзькій, зробив вигідну справу проти Мечислава Старого і навіть раніше захопив першість у битвах, а при річці Мозгава дістав багато поранень. Кращою була доля Данилові, батькові Лева, який надав підтримку Болеславу Стидливому, бо ж моравів, приборканих залізом, привів до послуху, який вони порушили. Поляки своякам і сусідам своїм, яких колись відкинуто популярними діями верховних влад, ще повільніше, ніж своїм родичам, надали взаємну послугу. Бо ж дійсно, жадоба панування, привабливіша за всі пристрасті, нерідко зв’язувала обидвох між собою: поляків, яким видавалося, що зростають на загибель їм, русинів, які кричали, що поляки під виглядом допомоги собі видобувають перемогу.
1202. Таким чином, після того, як скіфи, найбільші варвари з усіх варварів, з Каспійського моря виринули, як з безодні, охлялі з голоду та злиднів і готові до всіляких безчинств, спустошивши обидві Азії, куманів, гетів, половців, розпорошивши їх лише тільки брязканням зброї і кінським тупотом, або викинувши їх з осель з тамтого боку Танаїсу та Меотіди, вдерлися навіть до Херсонесу Таврійського і вже нависли (погрозою) над спинами русинів. Данило Романович, який на той час іменувався королем руським, першим відчув силу татар і союз з ними використав, на що охоче пристали скіфські посли, і тим своїм прикладом цілу Русь перетягнув на бік скіфів. А звідтам русини, пригнічені татарською загрозою і необхідністю, якій навіть боги підкоряються, відірвані від поляків ніби стихійним лихом, через найбільший злочин, християни з магометанами, споріднені проти близьких, використали засідки, зброю, силу, об’єднали руську спритність із скіфською швидкістю і своїми головами звели міст до Польщі. Скіфи, підбадьорені такою поблажливістю русинів, бо вже майже ціла Татарія перенеслася на Русь, частіше з’являючись з прикордонних її схованок мовчазним натовпом, випереджуючи звістку про свій прихід, (проносячись) через обидві Польщі, Сілезію, Моравію, Угорщину, шаленіли в пожежах, вбивствах, розпутах і звідусіль стягали у Руські надра здобич, як до якогось величезного розбишацького лігва; знову і знову невинною кров’ю позначали свої шляхи у Польщі, полишаючи за собою порушені могили, залишаючи напівмертвих, позбавляючи спустошені поля орачів, аж поки свою жорстокість не вгамували вбивствами, а хтивість безстидствами, і ненаситна жадібність варварів не вдовільнилася грабунками.
Лев відданий татарам у залогу. Найбільша частина цих поразок – Лев Руський, заприсяжений союзник варварів, наглядач доріг, головуючий військ, творець машин у завойованих твердинях, загарбник і подільник здобичі, захопленої у сусідів. Бо ж зовсім ще молодим був відданий батьком Данилом татарам у заручники і в їхніх шатрах призвичаївся до всіляких дикостей, і легко подібністю звичаїв грубого народу до себе притягував душі (людей).
1240. Тоді визнаний найзнатнішими, невід’ємний супутник татарських вторгнень, вирушав як солдат з Кайданом і Баттою, тиранами жахливого імені, які Угорщину та Польщу залізом потопили в крові, осквернили вогнем, спустошили грабунками. Нарешті наситившись таким розбійництвом, Ногаєві і Телебузі, найкривавішим татарським князькам, підніс князювання у Польщі і надав допомогу, зібравши численне військо з руських добровольців.
1259. Нарешті з цього королівства, найнегіднішим чином вбивствами, пожежами, грабунками спустошеного, кривавої різні, вчиненої проти переможених у Сандомирському замку, взагалі усіх нещасть, завданих татарами польському народу поза законами війни, винятковий підбурювач, помічник і довірений Ахат повстав. Проте такого роду послугами пожадливі руки скіфів, які вважають ганебним жити інакше, як з грабунків, спромігся схилити (на свій бік), але, тим не менше, на Русі трапляється і худоба вільна, і люди, як що-небудь очевидне, приводять з собою полоненого, не зважаючи ані на святині, ані на неосвячені будівлі, але, оскільки Польща не в стані (дати раду) своїм злочинам, віднімаючи союзників у ворогів, і ці прихлібники скіфського братства достатньо варварським жартом віддавали голос.
Коли Лев зрозумів, що його вовк за вуха схопив, вирішив якнайскоріше забезпечити безпеку власну та маєткам князівства, яке між кувадлом поляків і молотом скіфів знаходиться, почував себе безпечнішим і влітку, і взимку, коли був оточений охороною. Оскільки жадібні до багатої здобичі татари щороку спустошували нападами Руську землю, всі пани, задумуючи охорону для великої кількості беззахисного люду, закладали укріплення або на стрімких пагорбах, або між недоступними болотами, розуміючи, що наїзди неприятельські не тільки силою зброї, але й твердинею мурів стримати можна. За їхнім прикладом наш Лев заходився будувати твердиню.
1270. Твердиня Львівська зводиться. Угледівши втім на самій границі своєї провінції гору, вигляду оборонного, знизу лісистими долинами ніби засувами опоясану, а доступом до верхівки дуже прикрим (що може стримати ворога, бо тяжко дихати на такій стрімнині), зараз же на її верхівці замок з брил, там же ж виламаних, збудував, загорожами та міцними частоколами оточив, у яких поскладав княжі клейноди, скарб, трофеї, арсенал, і сам, почуваючись на цій верхівці безпечнішим, заложив тут столицю свою князівську.
Ця гора, спочатку названа замком, створила пізніше біля свого підніжжя болотисті перепони для міста Львова, досить бридкі і не покращені жодними людськими помислами. Врешті князь перебув лише зиму в цьому замку і через невигідне помешкання, що постійно обдувалося жорстоким північним вітром, також і через невигідність підйому, яким ледве піднімалася задихана худоба, зненавидів це місце.
Замок Низький будується. Недалеко другий замок, більш пристосований до житла і для оборони, поставив у заболоченій місцевості, а вищий призначив для надійного сховища від приїжджих чужинців скарбів, що там зберігаються на випадок війни, і дружина з вартою вдень і вночі без сну охороняли (скарб). А княжа служба, як-от челядь, стражі-прибічники й инші придворні, мали бути завжди готовими до виконання панських заповідей. Вони зайняли проміжок між обома замками, оселилися у побудованих поспіхом халупах, і був там постійний рух туди й сюди; так без попереднього задуму створилася перша подобизна перехідника, перерізаного вуличками, на зразок містечка під замком. І з тих пір аж до наших часів це передмістя заселене русинами, а скоріше вірменами та жидами, і дотепер існують святині, ними збудовані, бо ж їхні предки ще за панування Лева осіли на підніжжі цієї гори.
Тим часом татари, вороги Божі і людські, не переставали грабувати Русь, яка так (відчайдушно) боронилася, забираючи людей і худобу, через що селяни, вигнані зі своїх осель, щоденно юрбами втікали до Львова в такій кількості, що ані на узгір’ї, ані в забудовах на долині поміститися не могли. Лев був попереджений про таку навалу з метою очистити підзамкові сади від тої голоти в долині, нижче стрімких укріплень обох замків, що густо позаростала лісом і, власне кажучи, призначалася для забудови міста, свого часу була для укріплень охороною, звідки можна відбивати натиски неприятеля, який надходить. Скупчена череда менше дбала про майбутнє, і аби тільки могла уникнути пазурів скіфських гарпій, вважала вигідним будь-який притулок, їм вказаний. Швидко заходилися вирубувати ліси, гаї і ставити доми з того ж матеріалу.
Аби безладно не осідала така вельми змішана громада, розподілив її був сам князь, згідно з громадським звичаєм, по народах, які складали населення міста, на чотири дільниці, тобто: для русинів, як своїх, (надано) сторону вигіднішу зі сходу, для євреїв і подібних до них правовірних сараценів з полудня, для вірмен і татар, що звикли до спільного товариства, визначено (дільницю) з півночі, а для себе і свого двору обрав Лев частину західну, бо попередньо вона вже була забудована замком. Із стількох народів, що різняться між собою мовою, звичаями, обрядами та віровизнанням, складався придворний почет Лева.
Татари, згідно з укладеною угодою, зимуючи по селах, займали найближчі зимівлі серед вигідних власних об’єднань, а багато з них творили допоміжну княжу сторожу. З тих же деякі приблуди, які всюди тягали за собою своїх вошивих домочадців, шкарадних дітисьок і їхніх матерів, більше подібних до відьм, роз’їжджали скрізь на возах і, будучи в захопленні від такої великої кількості плодючої землі, спокусившись достатком, легкістю здобичі і значною платнею, зреклися власної землі і замешкали тут. І частину міста, призначену князем, зайняли. Аби, однак, чоловічий їх рід не зник в одному поколінні, від сарматських дів, таємно викрадених невільниць, яких зажадали із-за тілесної краси та подобизни, понароджували (собі) визволенців, а пізніше, коли разом з Руссю підпали під владу поляків і захоплення чи викрадення сабінянок було заборонене, то руські матрони занадто бридилися тими правовірними, і з часом їх стало менше. До сих пір живою пам’яттю про нечестивий народ є окопище, розташоване під високим замком, а в анналах історії вулиця, що сьогодні веде від Краківської брами і зветься Краківською, два століття тому мала свою назву від татар.
Вірмени від тих же татар, переходячи по-приятельськи через Велику Азію, були зрушені з своїх осідлостей наглим поштовхом і тому гвалтом загнані на Русь, спочатку були в нижній службі між піхотинцями, а пізніше, загнані юрбою до скіфських рот, могли відзначатися рицарськими доблестями, здобувши вольність. Однак, будучи християнами, об’єднаними між собою товариством і абсурдним шалом до Магомета, а також маючи характер, подібний через нелюдську відданість на татарський, до чого частково звикли монархи, легко перейшли під хоругви Лева і, як військові, зайняли з його волі всю четверту частину міста.
Єврейські пиявиці, які звикли жиріти бідністю сусідів, непрошеними до повних руських комор проникли під вивіскою купецтва подібно до щурячих зграй, коли їхні суперники татари серед Роксоланії заклали розподільник своїх експедицій, дійсно вигідний для торгу з чужої здобичі. Львів вже тоді був набагато більший за звичайне розбійницьке кубло, де просто розправлялися з невільниками, рахували (гроші) і все абсолютно від грабіжників відбирали та складали. Цим займалися визначені особи, які продавали на рахунок і міру, а насправді за безцінь, згідно із звичаєм, властивим усім розбійникам, що “легко здобутий товар швидко збувати”.
Коли ж між народами рознеслася звістка про такі всезагальні торги, спритні купці навіть із заморських країв, позбігалися на Русь через скелі, вогонь і море тлумами, а з усіх, жадібних до зиску, найпершими (збіглися) шабашники, яких, за словами сатирика, крім бажання, примушує гнатися ненажерливість. Після них работорговці-сарацени ще мають досвід знущання з людей, а також євреї, які продавали лахміття, начиння, міняли гроші, а иншим азіатським пентаполітанцям, хтивим до подібних розваг, за високу ціну продавали гарних хлопчиків, викуплених як рабів. Усі ці народи тягнулися з найвіддаленіших країв до Львова, немовби на золотій вудці, і зайняли, як вже говорилося, четверту частину міста.
Сараценів виганяють з Русі. Плодюче єврейське плем’я розрослося до незліченого; сарацени, відомі з невіри у Христа та викрадення християнських хлопчиків, були вигнані з цілої Русі, Проте вулиця, на якій вони колись мешкали, хоча й залишена ними, спочатку називалася Сараценською, пізніше, від викрадення названа Зарванською, і донині носить ганебне ім’я.
Вважаю непотрібним писати про русинів як про прибульців, бо ж це природній паросток цього стовбура і справжні тубільці; відкладаю для наступної розповіді німців і поляків, нащадків яких раніші народи, як переварених, склали до своєї торби.
Це незугарність душі, яка роздумує, чи не заборонити поспішаючому перу далі просуватися вперед, (описуючи) об’єднані старання Руської держави зруйнувати цілий світ, з усіх майже країн до себе долучити колонії, народи, які одним лише небом між собою різняться, і зробити громадянами однієї республіки. І кожен подивлятиме корону Польського королівства, складена в одне кільце з Литви, Русі, Прусії, Мазовії, Лівонії, Жемайтії, як раніше Рим, спільна для всіх батьківщина, що сам виріс на руїнах Альби і одного дня тих самих чужинців зробив громадянами. “Подивись на більшість тих, кому лише незмірні міста дають притулок”, – писав колись найрозумніший його громадянин, – “Велика частина цієї юрби позбавлена батьківщини, з вільних міст і колоній своїх, з цілого врешті світу постікалася. Одних привела амбіція, других необхідність громадського обов’язку, инших жадоба розкоші, пошуки багатого та вигідного місця служби, ще инших прагнення до вільних студій; когось притягнула дружба, когось працелюбність”.
Отак це місто з чотирьох народів, як з чотирьох стихій, складене; від імені свого засновника взяло назву Львигород; невідомо, однак, чи згідно з волею князя так назване, чи дворяни його (так назвали), щоб сподобалося (володареві), бо ж прецінь Київ, Володимир, Константинів, Ярослав і инші достопам’ятні міста отримали назви від своїх засновників.
Герб Львова. Герб же, наданий цьому місту, не від короля звірів, але від князя Руського бере свій початок, що підтверджують залишки найдавніших пам’яток; а також північна зірка, яка супроводжує цього сонячного звіра. Вже навіть у найдавніші часи цей урочистий знак нашого Лева вживався великими понтифіками, імператорами, королями. Був наданий (цей герб) Александрії, як від першозасновника, потім Римові Львом IV і багатьом иншим містам. Однак мандрував він по різних землях, аж поки знайшов собі місце у Львові, де й дотепер знаходиться. Чи дійсно той самий князь взяв цього звіра за емблему, чи це підходило місту, до тих пір не уславленому символом, не насмілююся стверджувати. Більш вірогідним я вважав би (цю думку) винаходом наступних століть, коли стало звичаєм глумитися навіть з християнських імен або створювати з невідомого химери.
До сих пір я говорив про перші зародки міста, яке повставало в часи воєнних лихоліть, а тепер приступаю до опису його зростання і початку історії; того, що є значно віддаленим від наших часів, а тому видається таємничим, я торкнуся тільки скупим пером. Бо ж, як говорить поет,
“Бо, на що дивимось ми віддалік, через товщу повітря,
Те, поки зробиться меншим, розпливчастим видатись мусить
І нечітким”.
Єдине, про що можу сказати без жодної загадковості, що Львів перевершив зруйновані Київ і Галич.
Як тільки Лев звів Високий Замок згідно з тогочасними правилами містобудування, то відразу ж переніс туди всі свої скарби, не покладаючись більше ані на Київську, ані на Галицьку твердині, з яких перша від сусідніх татар, а друга від близьких угрів була в небезпеці. З тим володарем також прибули до Львова й найдорогоцінніші скарби, зібрані стараннями і давньою ощадністю його попередників, як от: дорогоцінні клейноди руських князів, митри чи корони, обсипані перлами, княжі трони, пурпурові шати, щедро розшиті золотом і перлами, й инші красоти, які вшановувалися як героями, так і простим людом. У цих же скарбницях знаходилися трофеї, що від початку міста татари були взяли у поляків. За прикладом князя пішли також дідичі менших народів разом із своїми домочадцями, щоб уникнути постійних вторгнень скіфів, які безжалісно витоптували їх землі.
Прибуття Констанції до Львова. Двір Левові збільшила також Констанція, не мати, як деяким помилково здається, а мачуха, яка порядністю звичаїв і благочестивим життям заслужила пошану пасерба. Дійсно, якщо б вона сама вродила таке звірятко та живила його дитинство, згідно з римськими звичаями та здоровими настановами, то це левеня, таке дике, материнськими ласками перетворила б на ягня. Бо ж багато значить знайти в житті школу чесноти, всмоктавши її з молоком (матері), призвичаївшись до багатств і почестей. Цього від народження бракувало Левові, який через своє ім’я зберіг до кінця войовничий чи то (що є одним і тим самим) лев’ячий дух.
Констанцію ж не менше (Лев) шанував, ніж другу мати за її виняткову побожність і милосердя. Їй, коли вона прибула до Львова, з поваги відступив свій княжий палац, де мешкав сам перед будівництвом Замку. До святих покоїв Констанції у великій кількості сходилися натовпи новонавернених, навіть грецького обряду: архімандрити, ігумени, голови духовенства, монашки. Однак на першому місці серед відвідувачів були римо-католики, і в першу чергу проповідники закону благання, наставники її сповіді з ордену святого Домініка і святого Франциска, прислані на Русь для виконання святих обрядів. Довкола них справді юрмилися у незліченній кількості люди обох статей, яких Констанція навіть (забезпечувала) приданим і домашніми речами, давала на відкуп і звільняла полонених із скіфських пазурів. Під заслоном цієї героїчної (жінки) вони почали вже там будувати святі добродійні доми, а собі гнізда, що не заборонялося Левом через його зайнятість розбудовою міста.
Джерело: http://www.ji.lviv.ua/n29texts/zimorowicz.htm