Справжня Галичанка – це зазвичай еталон вроди, вона завжди тримає поставу, рухається плавно, хода її поважна і сповнена власної гідності. Говорить вона повільно, чітко артикулюючи кожен звук, її мова завжди вишукана і літературна. Будуючи речення, послуговуватиметься конструкціями на зразок „що довше, то краще”, і ніколи не казатиме „приймати участь”, а лишень „брати” і вона переконуватиме вас, що так – правильніше. І так воно, напевне, справді природніше на цьому шматочку якогось напівпримарного світу, який так різко відрізняється від тієї України, що її ми бачимо по телевізору, а також спостерігаємо з вікна потяга, що рухається на Схід, і вже після кількох днів відсутності починаємо сумніватись: а чи існує він насправді, цей шматочок землі, де час визначають за дзиґарями, а не за годинниками...

p.s/правда плагіат, але честний