Автор: Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК
Джерело: Український дiловий тижневик "Контракти" / № 30 вiд 23-07-2007
Як завдяки грекам середньовічний Львів став міжнародним діловим центром
[показать]Турецька експансія та падіння Візантії призвели до того, що грецькі купці були зігнані з насиджених місць. У середині XVI століття вони прибивалися до львівського берега різними шляхами: частина прибула через Молдову, де вони раніше мали контакти і бізнес-інтереси, інші купці прийшли через західні європейські держави. З середини XVI до початку XVII століть у фінансових книгах Львова було зафіксовано сім сотень грецьких купців.
Червоною фішкою, на якій грецькі купці робили свій капітал, було вино. У фінансовому звіті митниці зафіксовано, що, зокрема, 1544 року з острова Крит через Молдову до Львова привезено 260 бочок мускату та мальвазії. Але не весь трунок випивало місто Лева. Діжки з вином уже за посередництва польських та вірменських купців подорожували через Східну Європу на німецькі землі. Широкі контакти, які мали греки у північному православному світі, збагачували їхню торгівлю транзитними операціями.
Через Львів було прокладено хутровий шлях з Московії на Схід. Головним споживачем хутра була Туреччина. Тамтешні вельможі, як і московські бояри, любили пишні церемонії, прикрашені хутровими аксесуарами. Тому при дворі султана особливо цінували шкіри та одяг, оздоблені хутром. Наприклад, як свідчать історичні хроніки, купець Г. Лангиш експортував до Константинополя хутра соболя на 6000 талерів.
Їхав грека через Львів
Львівське купецтво зустріло емігрантів, які прибули відвойовувати місце під торговельним сонцем, не дуже лояльно. Головною зброєю, яку використовували проти конкурентів, була ідеологічна. Оскільки греки сповідували православ’я, в тутешніх католиків завжди вистачало об’єктивних і суб’єктивних підстав, щоб звинуватити нових іноземців у шпигунстві на користь Туреччини або Московії. Особливо підмочили репутацію греків резонансні факти підробки документів — рекомендаційних листів, грамот, маніпуляції чужими впливовими посадами та іменами. В одній із судових справ фігурує Костянтин Корпа, який, прикриваючись іменем турецького султана, перевозив через митницю товари інших купців. Наприкінці XVI століття авантюриста одягли у Львові в кайданки.
Упереджене ставлення місцевої влади до греків переростало у фінансовий прес. Якщо польські або вірменські купці на митницях сплачували, згідно з рішенням львівського магістрату, універсальний штуковий податок від товарів, які вимірювалися штуками, скринями, лантухами, то до греків був диференційовано-дискримінаційний підхід: у них оподатковували або одиницю тари, або партію краму залежно від того, з чого можна було «вторгувати» більшу суму. Податкова заповзятість муніципальної влади мала під собою приватновласницькі міркування, оскільки 2/3 коштів скеровувалося на потреби міста, а 1/3 — безпосередньо райцям (депутатам). 1580 року король надав місту право збирати по 7,5 гривень від кожної бочки угорських і волоських вин, а від грецьких (мальвазії та мускату) вдвічі більше — 15 гривень.
Окрім офіційного справляння мит та податків не менш популярними, ніж сьогодні, були тіньові побори: хабарі брали староста, магістрат, підвоєводи, міські слуги, митники, кат, військові, офіцери.
Крім того, стабільність підприємницької діяльності греків залежала від відносин між Річчю Посполитою та Османською імперією, Молдовою, Московією. Міждержавні загострення віднисин бумерангом вдаряли по грецькому бізнесу: влада принагідно визискувала з них додаткові штрафи, стягнення. Наприклад, 1590 року польський король наказав, щоб усі греки, яких назве волоський воєвода Янкул, виплатили борги.
Успенська каса
Щоб міцно пустити коріння в галицький ринок, купці Еллади напрацювали для свого класу емпіричні рецепти: триматися купи, добре заробляти (бо за гроші можна було вирішувати бюрократичні питання) і шлюбитися з представницями місцевих родин. Фахові об’єднання греків базувалися на принципах православної віри. Грецькі купці разом з одновірцями-українцями створювали православні братства або ставали членами уже сформованих національно-релігійних громадських організацій. Найвпливовішим було Успенське братство (пізніше — Ставропігійське), яке гуртувалося навколо головного православного храму Львова — Успенської церкви.
Крім щорічних внесків (шість грошів), братчики не скупилися на щедрі пожертви для діяльності своєї організації. Наприклад, купець Дмитро Маркочан у своєму заповіті відписав 200 злотих православному товариству. Успенська каса використовувалася на фінансування школи, яка славилася в усій Україні і де викладали відомі вчені, письменники. Нарівні з українською там вивчали і грецьку мову. Пожертви скеровували також на утримання шпиталю, відкритого 1522 року, роботу друкарні. 1585 року Успенське братство створило власне поліграфічне підприємство.
Для цього у лихваря Якубовича викупили устаткування, яке належало першодрукареві Іванові Федоровичу (Федорову). Завдяки бізнесовому підходу і в громадській справі пожертви не проїдали, а примножували: в друкарні загалом було відтиражовано 160 тис. примірників книг. Тільки за один рік братчики продали поліграфічної продукції на 17 тис. злотих. Зароблені кошти реінвестовували в ремонт церкви, утримання школи та лікарні. Рішення про витрачання спільного капіталу приймалося у випадку, якщо за нього голосувала більшість членів братства.
Нові купці, які приїжджали до Галичини, могли розраховувати на правову та медичну підтримку від грецьких старожилів. З іншого боку, братство, яке простягнуло руку землякам, незабаром отримувало фінансову віддачу.
1788 року вже австрійська влада, яка бачила в Успенському братстві острів фінансово-ідеологічної незалежності, припинила його діяльність.
Етнічний розрахунок
Ефективним інструментом для грецьких купців, яким бракувало коштів на придбання нерухомості у середмісті та отримання міського права, служив шлюб за етнічним розрахунком. Він також надійно захищав бізнесові інтереси. Тенденція етнічних шлюбів у приїжджих греків була досить сильною. Їй сприяла єдина православна віра, у якій перебували українки і сини Еллади. Причому «розрахунковими» узами Гіменея поєднувалися не тільки купці середньої руки, які здобували «капітальну» підтримку галицької родини, але й багаті підприємці, що за власні гроші купували соціальний статус. У другому випадку величина посагу нареченої для греків не мала значення. На етнічних шлюбах формувалися родини Лангишів, Ізаровичів, Папарів, Мазаракі.
Але не всі грецькі купці осідали у Львові. На початку XVII століття, писав відомий історик Денис Зубрицький, до Львова щороку прибувало і від’їжджало по кілька сотень купців з різних країн, зокрема греків, які торгували за готівку або на бартерних засадах (з Галичини везли австрійські, волоські товари).
Один із найбагатших греків Костянтин Корнякт 1575 року взяв без вагомого посагу в дружини представницю одного з найповажніших галицьких родів — Анну Дідушицьку, з якою народив шестеро нащадків — троє синів і троє дочок.
Логістика під Ратушею
| [показать] |
До Львова виходець з острова Крит Костянтин Корнякт прибув тертим підприємцем, який пройшов школу бізнесу в Константинополі і курси чиновництва в Молдові (Волохії). У столиці Візантії, щойно розмінявши третій десяток літ, Корнякт, якого східна природа обдарувала гарячим хистом підприємця, зробив блискучу кар’єру купця. А в Молдові, куди він переїхав згодом, Костянтину Корнякту доручили відповідальну фінансову справу — крісло скарбничого в уряді тамтешнього господаря Олександра Лапушняну.
Однак основний капітал Корнякт успадкував від старшого брата Михайла, який першим проторував стежину до західного Львова і разом із партнером-італійцем Антонієм Пандульфі впродовж майже двох десятиліть був ексклюзивним дистриб’ютором на Галичині виробників престижних грецьких вин — мускату і мальвазії. Примножив успадковані Корняктом багатства збіг трагічних обставин. Великі кредити, які брат Михайло взяв у господаря Молдови — земляка-грека Якуба Базиліка на прізвисько Деспот, також осіли у гаманці Корнякта. Бо одного року, 1563-го, і боржник, і кредитор — один своєю смертю, інший — насильницькою — пішли з цього світу, мовчки залишивши непоквитані позики Костянтину Корнякту.
Збут на Ринку
Костянтин, перебравши усі братові накопичення, продовжив виноторгівлю за накатаними логістичними схемами. Вино закуповував у Константинополі чи на Криті, звідки переправляв морем до портів Рені чи Килії, далі сухопутний шлях пролягав через знану, як своїх п’ять пальців, Молдову. Від виробника і до прилавка східний трунок зростав у ціні в кілька разів: вино закуповувалося по 30 флоринів за діжку, а продавалося на Галичині по 80-85 злотих.
Бочки із хмільним трунком Костянтин Корнякт зберігав у найкращих та найзручніших на той час складах — пивницях Ратуші, максимально близько до ринку збуту — площі Ринок, самого серця та «шлунку» міста Лева. За оренду пивниць він сплачував 70 злотих чиншу. Також користуючись перевагами Львова як міста-складу (відповідно до місцевих правил купців зобов’язували виставляти весь транзитний товар на двотижневий розпродаж), Корнякт поповнював винні запаси із партій східного трунку, що проходили через Львів.
Утвердившись на місцевому ринку та напрацюваши зв’язки, через три роки грецький купець «проштовхує» декрет польського короля, який дозволяє Корнякту вільно торгувати східним вином також в інших містах Речі Посполитої.
Аби диверсифікувати торгові ризики, Костянтин Корнякт згодом розширює і торговий асортимент, і географію продажів: завозить на Галичину інші прибуткові товари: бавовну, шкіри, тканини, хутро, молдовський мед — і виходить із цим товаром на ринки Туреччини та Німеччини.
Костянтин-митник
Однак через дев’ять років Костянтин Корнякт відступає зручну пивницю в Ратуші Зебельду Аллємбеге, бо береться за прибутковішу справу — стає митником. 1571 року він орендує право на стягнення королівських мит у львівській землі. Професіоналізм грека в контролюючій сфері не викликав застережень у підприємницькому середовищі Львова, проте не кожен фаховий претендент міг тоді, як і сьогодні, здобути цю рентабельну посаду. Подейкують, що вирішальним аргументом, щоб віддати на 12 років справляння «усіх руських мит» на території Київщини, Поділля, Підляшшя, Волині, Галичини Корнякту, були щедрі позики, які Костянтин свого часу завбачливо і без обмежень надав польським королям. У підприємницькому середовищі за Корняктом назавжди закріпилося прізвисько «Костянтин-митник».
Того ж року інший польський король, Сигізмунд ІІ Август, віддячив грекові, піднявши його соціальний статус. Костянтин Корнякт отримав шляхетський титул та герб і був зарахований до почту польської шляхти. Посада митника, яка в різний час збагатила чимало галицьких родин, примножила і капітали та маєтки Корнякта.
Імениті боржники
Ризиковим, але безпрограшним джерелом регулярного поповнення прибутків Костянтина Корнякта були також кредитні відсотки. Фінансовими операціями грек почав займатися ще з константинопольських часів. Господарі Молдови, які «присіли» на Корняктові позики, коли той працював скарбничим у Олександра Лапушняну, не відмовилися від цих зручних і незабюрократизованих схем фінансування до кінця Костянтинового життя. Уже в львівський період, 1575 року, в Корнякта взяли кредити на майже 12 тис. талярів золотом молдовський господар Петро Кулявий та сучавські купці.
На Галичині до лихварських послуг грека вдавалися магнати Станіслав Стадницький та Ієронім Язлівецький. Новим етапом у розвитку кредитування стали позики місту. Наприклад, 1571 року Корнякт надав кредит міській владі на суму 1100 злотих для викупу кульпарківського фільварку «Гольдберг», який належав відомому міщанину Станіславові Шольцу. А щоб застрахувати оборудку, грек оформив у майнову заставу «продажний» маєток.
Фінансові тили Корнякта були надійно захищені нерухомим майном — чотирма десятками сіл на Галичині, які також давали прибутки, та двома містечками — Гусаків та Куликів.
Львівські радні (депутати), які змушені були вдаватися до послуг багатого купця, не любили зайшлого Костянтина Корнякта з двох причин: багатство відчиняло прибульцю двері у всі владні кабінети не лише Львова, але й Речі Посполитої, а повноваження, замішані на грошах, живили амбіції Корнякта та його зверхнє ставлення до місцевих патриціїв.
Однак у Корнякта були тверді національно-релігійні принципи, де комерція відходила за лаштунки. Він оплачував видатки в судових процесах, які регулярно відбувалися між православними міщанами і львівським магістратом, що його контролювали католики, фінансував діяльність православної фракції Сейму у Варшаві.
Королівський будинок
[показать] Посилення бізнесового становища зобов’язує Костянтина Корнякта поліпшити і «нерухомі» ознаки своєї заможності. 1571 року він купує Мельхіоргазівську кам’яницю на головній міській площі Ринок, згодом докуповує ще одну — Шилінгівську, отримує міське право і береться за будівництво родинного палацу. Вагомість задуму спонукає Костянтина запросити до його реалізації найвідоміших на той час архітекторів Петра Барбона і Павла Римлянина. І за кілька років (у 1580-му) на місці двох старих готичних будинків постає розкішний ренесансний палац, гідний самого короля.
Корнякт в архітектурній справі переплюнув усіх сусідів: якщо більшість кам’яниць на площі Ринок будували щонайбільше на три вікна, то грек зробив фасад свого палацу вдвічі ширшим — на шість вікон. Найвеличніша житлова будівля в місті на той час мала пишний багатоколонний портал, що доходив до середини тротуару, а подвір’я будинку оздоблювала триярусна аркада-лоджія, яка надавала йому італійського колориту. Сьогодні будинок Корнякта є світовою архітектурною перлиною, а внутрішня аркада відома в усіх туристичних маршрутах як «Італійське подвір’я».
Пам’ятаючи про джерела своїх статків, Корнякт не полишає виноторгівлі і віддає належне покровителю-Бахусу. У залах першого поверху будинку він облаштовує елітну винарню для заможних відвідувачів, де при світлі олійних світильників крім традиційних вин можна було замовити особливі напої, наприклад, вино з цукром і східними прянощами. Запаси грецького трунку завжди розташовувалися під рукою: їх зберігали у пивницях, звідки піднімали нагору ручним ліфтом.
У наступному столітті корняктівське родинне гніздо купив батько польського короля Яна Собеського, і дім перетворився на королівську резиденцією. Новий власник безжально стер з обличчя будинку згадку про автора палацу, замінивши на фасаді герб Корнякта на королівський.
Вежа Корнякта
Корнякт — один із найзаможніших співзасновників славнозвісного Успенського братства — не шкодував грошей на цю організацію, яка боронила православ’я від католицизму і захищала національні інтереси його членів. Керуючись власними переконаннями і зважаючи на прохання царгородського патріарха Єремії, у 1572 році Костянтин Корнякт розпочав фінансову підтримку будівництва дзвіниці та Успенської церкви — православного осередку у Львові. 1000 злотих із тих, які Корнякт свого часу позичив місту, він поквитував магістратові за умови, що влада вкладе ці гроші у спорудження руської святині.
За шість років найвища на той час в Україні 66-метрова вежа, що нагадувала типові італійські кампанілли, приправлена елементами української архітектури, постала в центрі Львова і навіки була охрещена ім’ям її фундатора. Окрім головної функції — дзвіниці — вежа Корнякта виконувала роль оборонної вежі на випадок облоги та спостережного майданчика за пожежами.
Незадовго до завершення будівництва на вежі встановили вилитий на замовлення Корнякта найбільший на той час на Галичині дзвін діаметром 2 м, який був названий «Кирилом». А оборонний дух вежа гоноровито продемонструвала 1704 року, коли під час наступу шведів захисник Львова, що стояв на чатах, влучив з лука просто у капелюх на голові шведського короля Карла XII. Дотепер Вежа Корнякта «вимальовує» впізнаваний силует 750-річного міста і зарахована до пам’яток світової спадщини ЮНЕСКО.
Після смерті Костянтина Корнякта 1603 року згідно із його заповітом Успенське братство отримало 4000 злотих із прибутків від приміського маєтку купця і громадського мужа у селі Збоїська. Витрати, які мали піти на розкішний гробівець, Корнякт також завбачливо вклав у громадське будівництво — спорудження каплиці Трьох Святителів (частину архітектурного ансамблю, до якого входять Успенська церква і вежа Корнякта), де його з шаною поховали.
Жертви контрибуції
Між молотом та ковадлом грецький бізнес опинився в другій половині XVII століття. У 1648-му розпочалася війна українців проти поляків за віру і волю під керівництвом Богдана Хмельницького, що тривала близько 20 років. Воєнні дії спровокували внутрішню нестабільність у Речі Посполитій і похитнули економічне становище еллінів. На греків-бізнесменів, яких ототожнювали з відступниками-українцями, православним ворогом, посилився політичний та економічний тиск. Особливо потерпали члени Успенського братства.
Численні армії на рівнинах від Дніпра до Вісли, яких Європа не бачила з часів перших татарських навал, зруйнували налагоджене транспортне сполучення зі східними ринками — головну ланку в комерційних операціях — і спровокували посилення криміналітету на торговельних трактах. Сотні міст і сіл, що перетворилися на попіл, також не стимулювали комерційної активності. Влада змушувала торгівців відкуповуватися від ворога.
Наприклад, під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького найбільшу суму контрибуції заплатила руська церква — 3492 злотих. Для прикладу: вся шляхта — лише 1000 злотих. Під час війни ціни на ринку на продукти першої необхідності підскочили в десятки разів. А попит на вина і товари розкоші, на яких спеціалізувалися греки, впав нижче за критичну позначку. Все це змусило частину грецьких купців покинути Галичину. Ті, хто залишився, з часом асимілювалися з польським бізнес-середовищем. Про грецький період підприємництва в Галицькій Русі нагадують пам’ятки архітектури та ностальгійні міфи для нащадків.