Автор: Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК
[url'http://www.kontrakty.com.ua/show/ukr/rubrik_main/08200744.html']оригінал статті[/url]
За кілька століть львівські вірмени перетворилися з дрібних торгівців на господарів міста
 [показать] |
Коли князь Лев, син засновника Львова Данила Галицького, у XII столітті визначав місце кожній національній громаді в галицькому граді, вірменам дісталася північна його частина. Гнана завойовниками і розпорошена світом нація, яка втратила свою державу на Сході, навіки застовпила надану їй ділянку землі на Заході, створивши компактну міні-автономію та увінчавши її духовним символом: вірмени розбудували однойменну вулицю — Вірменську — і спорудили тут 1363 року Вірменську апостольську церкву (нині пам’ятка архітектури європейського значення). Світським життям цієї східної громади керували війт і рада старійшин, до якої входило 12 найзаможніших городян.
1407 року у Львові, де мешкало орієнтовно 4 тисячі осіб, налічувалося лише 63 вірменські родини, які володіли частинами або цілими будинками.
Але завдяки підприємницькому хисту вірмени, яким на роду були написані торгівля та ремесла, досить швидко вийшли за географічні межі своєї карликової автономії у Львові, розширивши як сферу адміністративного впливу, так і географію бізнесу.
Золотим ключем до заробітку грошей і відповідно зміцнення соціального статусу було львівське громадянство. Щороку його приймали понад три десятки чужинців. Для цього потрібно було пустити «нерухоме» коріння у Львові — придбати помешкання чи будинок. Однак для вірмен лише цієї, «кам’яничної», запоруки було недостатньо. Вони мусили надати магістрату, який приймав рішення про громадянство, ще й королівський лист. Висока підтримка глави держави і власний нерухомий статок відчиняли браму до «міського права», яке надавало важливий привілей — можливість торгувати. А гендлювання було головним інструментом для накопичення капіталу і посилення власної ваги. Тоді з торгівлі жило 16% населення Львова.
1484 року вірмени мали у Львові 19 крамниць, українці — 3, поляки — 2. У 1589-му з 38 багатих крамниць 22 належали вірменам, 8 — католикам, 6 — українцям. На той час вірменські крамниці вийшли за тісні межі своєї вулиці й розташувалися у східній частині площі Ринок.
| [показать] |
Найбільш прибутковою була гуртова зовнішня торгівля з акцентом на імпорт. З огляду на генетичні зв’язки на сході, знання мов, звичаїв та гнучких дипломатичних прийомів вірмени у цій сфері бізнесу мали безальтернативний карт-бланш. Тому коли для походу за товаром формувався караван, його провідником зазвичай був вірменин.
Караван нараховував від трьох десятків до ста возів. Кожен купець мав по кілька транспортних засобів і брав із собою кілька слуг. За крамом закупівельники вирушали до Туреччини, Персії, Вірменії, Молдавії, Угорщини, Болгарії, Наддніпрянської України, Росії. Асортимент імпортованих товарів був дуже широким, починаючи від килимів і прянощів й закінчуючи шкурами та живою худобою. Торгівці, дбаючи про рентабельність, не робили холостих ходів. На експорт везли домашні полотна, цинковий посуд, ножі, коси, серпи, лемеші тощо.
Ось як львівський історик Владислав Лозинський описує організацію караванів: «Вірмени, що виїздили зі Львова... збиралися у Кривчицях, і тут з ними прощалися рідні та приятелі за участі численних городян. Караван складався з великого табору возів, що їх поставляли купцям разом з кіньми професійні фірмани. Старшим у каравані завжди був вірменин, званий «караван-башею», і поки тривала подорож у турецьких краях, владу над караваном мав майже абсолютну, як капітан корабля у відкритому морі. Про вартість товару каравану можна судити з такого прикладу: майно лише одного купця Захарії Івашкевича становило: 34 тюки — за 9000 дукатів, шафрану — за 740 дукатів, 150 килимів — за 775 дукатів, поясів бруських — за 340 дукатів, 60 шапок — за 3000 дукатів та сувій шовку — за 1050 дукатів».
Тривав похід каравану кілька років, а його повернення вважалося святом, про яке на повен голос повідомляли гінці: «Караван іде!» Така реакція була закономірною, тому що подорож у чужі краї прирівнювалася до воєнного походу і вважалася справою особистої доблесті.
| [показать] |
Щоб мінімізувати накладні витрати, керманичі каравану прораховували його маршрут з рахівницею в руках. Бо собівартість товару залежала навіть від масштабу міста, в якому його закуповували: наприклад, партія татарського краму, придбана у «мегаполісі», обкладалася митом з розрахунку 3 гроші від гривні, а за аналогічну торговельну операцію в меншому населеному пункті від гривні вираховували лише по 2 гроші. Якщо львівські купці планували реалізовувати сувої полотна у Волощині, то це можна було робити лише поставами (гуртом) у головному місті Сучаві або везти товар транзитом до Угорщини та Бессарабії.
Транспортування через Молдову куниць, переплавленого срібла, воску та коней загрожувало купцеві банкрутством і зірванням поставок перед замовником. Бо молдавський господар мав першочергове право купити цього товару стільки, скільки його душа забажає. Залишки обкладалися митом кількох видів — головним у Сучаві та прикордонним в інших містах і на різних торговельних шляхах. Крім того, належало зробити місцеву оплату там, де щось купувалося чи продавалося.
На будь-які зміни в кон’юнктурі міжнародного ринку вірмени оперативно реагували, вмикаючи, крім економічних, лобістські важелі. Наприклад, 1421 року вони, втративши через громадянську війну та внутрішні конфлікти ринок Татарії, домоглися королівського дозволу на торгівлю в польських краях.
Купецькі класи
Розвиток торгівлі стимулювався особливим статусом середньовічного Львова: він був містом-складом, таким собі логістичним центром. Це означало, що купець, який проїжджав через Львів, повинен був виставити на відкритий продаж весь свій крам і лише те, що залишилося після двотижневого гендлювання, міг везти далі.
Для впорядкування процесу торгівлі 1441 року при львівському магістраті було засновано відділ перекладачів на чолі зі старшим — товмачем. У ньому працювало 12 осіб, переважно вірмени, які володіли турецькою, перською, грецькою, волоською (молдавською) мовами. Без цього освіченого класу посередників, які за свій привілей щороку сплачували податок до міської скарбниці, не відбувалися продаж товару та укладання контрактів.
Згідно з львівськими правилами торгівлі, кожен приїжджий купець мав звернутися до перекладача й оголосити про привезені товари та ті, що планує купити. Ігнорування цієї обов’язкової процедури загрожувало конфіскацією товару. Поінформований посередник подавав відомості про товари місцевим купцям.
Окрім посередників, купецький стан складався ще з двох класів. До першого належали найбагатші купці, які утворювали братство (конгрегацію) з виборним старшим на чолі. Вони мали на площі Ринок власний базар під дахом, який замикався на ніч на зразок краківських Сукєнніц. Базар налічував 40 крамниць, що відповідало кількості членів конгрегації. Магазини були спадковими, і їх дозволялося продавати. Якщо привілейовану крамницю виставляли на продаж, то за неї змагалися купці другої категорії — не менш заможні люди. Однак їхня торгівля обмежувалася певними категоріями товарів і була роздрібною.
Бичка — на бочку
Оскільки ринок іноземної валюти не був сформований і на ньому курсували різні грошові одиниці, у торговельних операціях вірменські купці вдавалися до кількох форм розрахунку. Найпростішою була грошова. Але якщо дзвінкої монети не вистачало, то купці застосовували комбіновану: дефіцит грошей компенсували товаром. Чисто бартерні операції також були в ходу. У Молдавії, зокрема, вірменські купці обмінювали свої товари на тамтешню худобу, сап’ян, волоське вино, які були головними засобами обігу (головним грошовим товаром). Інформація про це є в борговому записі, який львівський купець Самуїл Докторович видав у 1620 році Зерику Поповичу із Сучави. У документі записано, що Попович заборгував йому значну суму «за 2 копи сап’яну, в яких було 720 шкір».
Часто розрахуватися живими бичками було вигідніше, ніж вдаватися до послуг фахових міняйл, приміром, у Молдові, де через відсутність власної грошової системи конвертаційний бізнес був дуже розвинений. Наприклад, у Яссах процвітала ціла вулиця міняйл, які на своєму ремеслі заробили великий капітал. Вони брали 20% річних і 4% місячних від купців, які потребували обміну валют.
Якщо бракувало грошей і товару, то вірмени брали або віддавали крам у кредит. Існувало два основних варіанти під час здійснення таких операцій: особа, яка отримувала товар у кредит, видавала на ім’я продавця борговий запис із сумою боргу та термінами його погашення або кредитору вручали закладний запис із вказівкою суми боргу, термінів його погашення і залишали під заставу цінні речі. Коли боржники «кидали» кредиторів, справа доходила до суду. Під час одного із судових процесів 1621 року львівські купці заявили, що вони мали комерційні справи з молдавськими, мунтянськими та турецькими купцями і на підтвердження своїх слів продемонстрували розписки та боргові записи на 10 тис. золотих. Ефективним засобом проти зухвалих боржників була конфіскація товарів і майна. Наприклад, у торговельного агента-боржника львівського купця Милкопа Хадзелвича кредитори згодом затримали на своїй території товару на 25 тис. золотих.
Купці, які працювали за розгалуженими логістичними схемами, мусили залучати до їх обслуговування команду довірених осіб. Крім прямої закупівлі товарів на ярмарках і ринках ці посередники укладали форвардні та ф’ючерсні контракти. Таке оформлення торговельного обміну було вигідним як для постачальника, так і для покупця. Тому що перший отримував гарантію на збут свого товару, що було особливо важливим для швидкопсувних продуктів. Водночас продавець був застрахований від коливань цін і міг розраховувати на гарантований прибуток. Покупцеві контракт забезпечував поставку партій товару в певній кількості і в домовлені строки. Це було особливо важливо для ярмаркової торгівлі, що відбувалася у певні дні. За порушення умов контракту винний мусив компенсувати матеріальні збитки або відповідати в суді.
Золоте ремесло
Джерелом для наповнення крамниць та караванів товарами були вироби ремісників. Але щоб отримати національну квоту в цехах, вірмени, як і в торговельній справі, мусили вдаватися до лобістських прийомів. Вони використовували силу золота або, як щиро зізнався один із бургомістрів Львова, сам вірменин за походженням, Бартоломей Зіморович, «ловили рибу золотими вудками». Тому зазвичай у польський період вірмени мали більші пільги, ніж корінні русини. Приміром, 1654 року король Ян Казимир видав декрет про те, що вірмени крім двох давніх можуть заснувати ще три суконні крамниці і продавати полотно не лише поставами (гуртом), а й ліктями, що їм дотепер заборонялося. Вірменам дозволили торгівлю у своїх домах вином, медом, пивом і горілкою та виробляти ці напої. І на довершення крім 73 будинків, якими вони володіли на вулицях міста, вірменам дозволили купити ще 10 кам’яниць на площі Ринок. Понад те, у кожному професійному цеху могло бути двоє майстрів-вірменів.
Але у Львові розвивалися ремісничі галузі, де вірмени не потребували квот, бо не мали конкуренції. У XVII-XVIII століттях вони монополізували дороге ювелірне ремесло. І навіть придворним ювеліром польського короля Яна III Собеського був вірменин Бедро Захаревич. У своїй майстерні, розташованій безпосередньо у королівській кам’яниці на площі Ринок, віртуозний Бедро переробляв навіть шаблі італійських майстрів, роботою яких не була задоволена його величність.
Оскільки у виправленні шкір, виробництві сап’янів, мистецтві виготовлення срібно- та золототканих поясів, які вірмени принесли зі Сходу, вони також не мали рівних, влада дозволяла їм створювати ексклюзивні цехи.
Зокрема, з 1620 року вірмени організували свій цех сап’янників. А оскільки на нетрадиційні цехи не розповсюджувалися жорсткі національні регламентації, ці структури поступово приймали також майстрів інших національностей і згодом перетворювалися на інтернаціональні.
За архівними відомостями, у період найбільшого розквіту вірменських торгівлі та ремесла (у першій половині XVII століття) в межах міста мешкало понад 600 вірмен і 1500 — у передмісті.
Купець-художник
Однією з найзаможніших у Львові була вірменська родина Нікоровичів. У XVII столітті вона володіла торговим домом, який мав філію у Константинополі. Підприємницький статус підтверджувався презентабельними майновими атрибутами. Півтора століття Нікоровичам належала «Чорна кам’яниця» на площі Ринок (у споруджені брали участь відомі зодчі Петро Барбон і Павло Римлянин), яка дотепер є зразком житлової ренесансної архітектури. Фасад будинку викладений «діамантовим» рустом, портал і вікна прикрашені кам’яною різьбою. Ще пишніше декоровані портали і віконні отвори в інтер’єрі.
Домом, що був знайомий польським королям, була кам’яниця купця і банкіра Христофора Бернатовича, який управляв митницею Східної Галичини. Він досяг такого багатства, що сам король Владислав IV звернувся до нього за кредитом у сумі 100 тис. дукатів.
Після «капітальної» праці вірменські бізнесмени вміли відпочити. Так, купець Богдан Латинович, який мешкав у венеціанській кам’яниці (її збудував венеціанський консул і купець Антоніо Массарі на площі Ринок), любив виспівувати сатиричні куплети у найнесподіваніших місцях. Якось під час ярмарку в Ярославі цього барокового львівського батяра оштрафували за таке «куплетоване хуліганство», кваліфікувавши його як образу честі й гідності міських радників.
Інший купець Христофор Захнович, обдарований художнім хистом і уповноважений заступник цехмістра львівського малярського цеху, брав участь в оформленні одного з вівтарів Вірменської церкви, а у вільний від роботи час малював картини. Йому приписують історичне полотно «Гетьман Богдан Хмельницький відмовляється від облоги Львова 8 листопада 1655 року». У Христофора Захновича було достатньо вражень, щоб створити такий епічний мистецький твір: він, вправний перекладач зі східних мов, тричі був послом до військ Богдана Хмельницького, коли той зі своїм військом стояв під стінами Львова.
Тоді Львову за великі гроші, зокрема й купецькі, вдалося відкупитися від штурму — врятувати місто від руйнації та бізнес у ньому.
Влада — найкращий бізнес
Кілька століть минуло, доки праця і гроші, які майстерно вміли заробляти вірмени, принесли їм найвищу в місті владу. 1648 року бургомістром Львова було обрано вірменина за походженням Бартоломея Зіморовича (1597-1677). Надалі він ще кілька разів перемагав на виборах голови ради міста.
Батько Бартоломея Озімко створив синам (у Бартоломея був рідний брат Шимон Зіморович — талановитий поет) хороші умови для старту. За словами самого Бартоломея Зіморовича, глава родини «своєю працею багато кам’яних брил перетворив на святих, завдяки йому частина міста стала вогнетривкою, а мармури, оздоблені його написами, можна було зустріти в багатьох містах». З 23 років Бартоломей почав працювати у львівському магістраті. Він швидко піднімався догори кар’єрними сходами: спочатку був обраний райцею (членом ради), згодом отримав титул «видатний і славний пан», який, зокрема, дозволяв балотуватися до сейму.
Рада як адміністративний орган здійснювала «поліцейський» нагляд у місті, розподіляла міські грунти, здавала в оренду міське майно, запроваджувала мита і визначала їх величину, затверджувала всілякі громадянські майнові угоди, вирішувала суперечки, які не потребували притягнення до справи свідків, затверджувала вибори цехмістрів тощо.
Серйозні повноваження і пільги робили тодішню владу не менш прибутковим бізнесом, ніж сьогоднішню. Хоча райця не отримував грошової винагороди за виконання своїх обов’язків, оскільки його посада була почесною, він не платив і жодних податків від свого нерухомого майна: ані королівських, ані міських. Понад те, кожен райця мав свою законну частку в прибутках Львова. У раді, наприклад, була традиція — робити з прибутків міста подарунки дітям райців, які одружувалися. У середині XVII століття, приміром, самі райці приймають рішення, що витрати на шлюби не мають перевищувати 60 злотих на одного нареченого.
Звинувачень у корупції райці не боялися, позаяк традиція «заробляння» грошей сягала столичного владного олімпу. Міські книги рясніють цифрами «хабарів», які магістрат офірував королеві та його придворним. «Був звичай вручати королеві під час кожного приїзду подарунок грішми. Тому раєцький уряд наказав русинам зібрати на короля 3000 злотих», — пише видатний український історик XIX століття Денис Зубрицький.
Не в грошах щастя
Багатопланову бургомістерську діяльність Бартоломей Зіморович органічно поєднував з поетичними вправами та історичними дослідженнями. За першою збіркою сатиричних віршів та ліричних пісень «Життя козаків Лісовських», яку він написав ще у 23 роки, посідаючи нижню сходинку у львівському магістраті, Бартоломей Зіморович презентував львівським міщанам та патриціям поему «Пам’ятка з турецької війни», де оспівав перемогу козаків у битві з турками під Хотином.
Впродовж сорока років Бартоломей Зіморович досліджував історію рідного Львова, яку описав латинською мовою у хроніках «Потрійний Львів». Цю першу історію міста Львова від 1202 до 1633 року автор присвятив своїм колегам — «найшляхетнішим мужам, панам радним сенату Львівського».
Активною дійовою особою зафіксованих у хроніці історичних подій був сам Бартоломей Зіморович. Власне, на його управління містом випала облога Львова військами Хмельницького 1655 року, і бургомістр особисто керував обороною Львова, описавши потім ці події у збірці віршів «Ідилії новоруські», яку видав під іменем брата, котрий помер у молодому, 20-річному (за іншими джерелами — 25-річному) віці. А 1672 року Бартоломею Зіморовичу знову довелося організовувати оборону міста — тепер уже від турків і татар.
Але цього разу навіть за вирішальні гроші — 80 тис. золотих дукатів — не вдалося відкупитися від завойовників. І вельможні вірмени Габріель Бернатович і Яків Яськевич разом із ще сімома заможними львів’янами були змушені піти у заручники до неприятеля. Габріелю Бернатовичу згодом вдалося повернувся з турецької неволі, але хворим та знесиленим. Невдовзі він помер.
Уривок з хронік Бартоломея Зіморовича «Потрійний Львів»«Кілька ремісників-кушнірів, які у своїх майстернях обробляли шкіри, звернулися з позовами аж до Маріабургу (Мальборка?) до королівського трибуналу, останніми силами та майном домагаючись у нього одного, щоб забрати насильно фасції і сокири з рук найвищого стану або принаймні послабити міць його авторитету, щоб народ, точніше багатоголові страховиська, могли входити до сенату і сягнути до підніжжя курульних крісел. А найсправедливіший король, знаючи, що зухвалі вибрики натовпу для поширення підступів проти своїх володарів є надзвичайно дієвими, прийнявши з увагою їхні скарги, залишив відзнаки магістратські непорушними в руках райців і поклав під точильний камінь, як притуплені стріли».