Якось так склалося, що, власне, я не народився в цьому місті. Мій батько зовсім не корінний львів’янин і не слухає щоранку радіо Бі-Бі-Сі, стоячи в транспортному корку по дорозі на роботу. Моя мама не засиджується в кав’ярнях з коліжанками, після недільної літургії в Домініканському Соборі. Ну і далеке карпатське село, в якому мені довелося прожити перші сімнадцять років свого життя нічого спільного з Леополісом не має.
Мої стосунки з цим містом розпочалися, як і у всіх “доїждєючих” з перших днів навчання у ВНЗ. Я залишався сам на сам з цим містом, майже як з дівчиною в закритій зсередини кімнаті гуртожитку, – мені просто бракувало слів, зате вистачало поглядів і дотиків. Я дивився на брами, вулиці, вітрини та вітражі; доторкався до розсипаної цегли цитадельних башт, проводив руками по підмурівках і безсоромно просував руку крізь грати бійниць та вікон нульових поверхів. Найстрашнішим, в такі моменти, зазвичай, є стук в двері двох інших жителів цієї кімнати і тоді дівчина підхоплюється і йде, і не факт, що ще колись повернеться. Так і в цій сакральній вакханалії дотиків та поглядів важливим було зберегти інтимність, тому до свої піших маршів на абордаж закинутих та прекрасних місць Леополіса, я, переважно, не залучав нікого зі знайомих. Днями та вечорами, я егоїстично впивався цим містом, вивчав його запахи: під’їзди, до яких всі знають дверний код, а навколо немає громадських вбиралень, прочинені кватирки кав’ярень, квітникарки в авангарді центральних міських базарів, а ще хот-доги, малина в літрових слоїках і простий запах вітру на вершині Лисої гори.
[показать]
Як і кожен юнак пост пубертатного періоду, я прагнув дізнатися все про об’єкт своїх бажань, відкрити його потаємні сторони, і дізнатися щось таке, про що кажуть: “це тільки тобі і більше нікому”. Я відчиняв заржавілі замки на люках, що ведуть на дахи будинків в центральній частині міста, з трепетом, немов то не заржавілий замок, а защіпка на її бюстгальтері. З невимовною насолодою я безсоромно підглядав, як якась панянка вивішує свіжовипрану постільну білизну просто з вікна, що виходить на вулицю Братів Рогатинців. Заглянути в невідомий дворик чи віднайти відчиненими двері під’їзду, на котрих немає коду, а відкриваються вони власним ключем кожного мешканця – це можна було порівняти з моментом легкого, мимо пролітаючого погляду на те, як вона одягає праву панчоху.
Моєю особистою “Камасутрою” були Винничукові “Кнайпи Львова”. З фотоальбомами Пилип’юка я міг забувати про яєчню, що смажиться на кухні гуртожитку. А жорсткі знимки Львова, що інколи виставлялися в галереї “Дзиґа” були значно дахозриваючими ніж якесь арт-хаусне порно, що доводилося дивитися вже через декілька років. Замість підбірки музичних композицій під промовистою назвою “Музика для уединения” в моєму тоді ще касетному плеєрі замотувалася плівка касет “Плачу Єремії” та “Мертвого Півня”. А етапний, як і для мене так і для всієї української музики “Янанебібув” Океану Ельзи був просто таки саунд-треком моїх з Леополісом стосунків.
[показать]
Потім в моєму житті були ще періодичні походи “на ліво”. Були короткі романи з Петербургом та Амстердамом, легкий флірт з Будапештом та Вроцлавом, п’яне мурмотіння щось на вухо Антверпену та Харкову, мацання за коліна Варшаву, годування тортиком з ложечки бельгійського Генту, дивна солоність від поцілунків з Одесою та мовчазне видивляння в очі Гданську. А потім доводилося виходити на львівському вокзалі, присоромлено дивитися Леополісу в очі, нічого не казати і сідати в безбожно дороге таксі.
А Леополіс ніби все розумів, ніби справжня подруга чи навіть щось більше. Просто наливає кави, дає скуштувати “київську перепічку”, садовить на фонтан і мовчки обіймає. Куди ж ми дінемося один від одного. Зараз, як і в справжніх фільмах про кохання наприклад Вуді Алена, має грати ненав’язлива музика, нехай це буде якась хороша пісня Торі Еймос, а камера має довго тримати якийсь веселий і водночас ніжний та промовистий кадр, нехай це буде бабця, що смажить сосиски в мангалі, мангал на балконі, а балкон виходить на площу Ринок, де сиджу я в обіймах мого найбільшого в світі кохання.