Втрати і ще раз втрати, відступ українства на всіх львівських фронтах, відступ здорового глузду, якщо хочете, навіть здорового прагматизму. Гонитва за нинішнім власним збагаченням коштом нащадків, коштом добра Львова за Києвом, за Москвою. Аякже, там за
Та в нас кожен клерк, і мер, і головний архітектор, і районні, і землевпорядник, і УКБ, і всі держслужбовці – всі їстоньки хочуть, і то не лише булку з маслом, а й бастурму з ікрою. Аякже, та ми ж еліта – галичани, цвіт нації. А як ти елітою будеш, коли в магазинні “Еліт” на ринку (який знищив справжню автентику інтер’єру за купленими дозволами) не купиш “часи на камін” у формі тигра, корабля чи Шуфрича, чи китайської силумінової шаблі на килим? Хіба це можливо на зарплату службовця?
Спостережіть, у керівному складі Львова “москалів-східняків” майже немає, самі галичани – лемки, бойки, гуцули. Львів не відчув Голодомору, лише велику чистку та вивезення. Тих, хто пройшов її та загартувався, донині потрохи відстрілюють або скуповують за великі гроші.
У Львові тепер можна купити все: від квадратного метра до совісті. “…Він там сидить, як чортик у трубі, й потрохи вилучає в нас сумління, помалу, потихеньку – не за раз, все повиносить, де яка іконка, і непомітно вийме вас із вас – залишиться сама лиш оболонка…” (Ліна Костенко).
От і забудовується все. Всі дорогі та милі серцю кожного львів’янина зелені закутки, садки, дитячі майданчики, навіть парки: Стрийський, культури, Зелене око і Залізна вода – історичні терени, де січовий стрілець напував коня і дарував коханій квітку, де стояла козацька церква та були могили, де спацерували Ксавері Моцарт, Джакомо Казанова та Маркіян Шашкевич, де прогулювалися І. Франко та Леся Українка, де відпочивали і полемізували в затінках дерев В. Барвінський, С. Крушельницька, Ф. Колеса, С. Людкевич, А. Кос-Анатольський, корифеї В. Гнатюк, М. Коцюбинський, М. Грушевський, де були місця зустрічей сестер Кульчицьких і учнів школи О. Новаківського, вишневий Львів Підпільного університету, панів меценатів В. Старосольського і Ю. Дороша, окрилених музами Л. Курбаса і Б.-І. Антонича й усіх видатних учених НТШ, перший осередок якого був на вул. Коцюбинського, №21, в Академічному домі. Чи перелічити всі дорогі кожному справжньому львів’янину імена та події, місця, альтанки, будинки та дерева, огорожі та брами, лавочки та ліхтарі, вулиці, пов’язані з ними? Та куди ж ми поділися, львів’яни?
Невже ж таки всіх перестріляли, вивезли на Сибір, закрили у мушлях і буцегарнях затишків власних помешкань, урешті-решт заразили амнезією, застрашили чи просто примітивно купили за один із тих проклятих тридцяти срібників? Видно, не лише Ісус творив дива у Кані Галілейській. Видно, Юда також був добрим учнем і навчився множити адептів продажного гроша.
Що сталося з Вами – Влодку Швець, Грицю Катаране, Ромку Онишку, Ігоре Амбіцький, Володимире Следзю? Про панів Базюка, Сколоздру та Каменщика вже й не кажу, бо просто не дійде. Але ж ви всі: львів’яни, патріоти, врешті-решт архітектори, які щось-таки бачили та знаєте, попоїздили по світу і мали непоганих учителів. Невже й вас той клятий срібняк поставив на коліна служіння мамоні? Навіщо вам зайвий ватран, дача в Брюховичах чи Наварії, діти в медичному чи в міжнародних відносин, якщо ваші внуки, коли не втечуть од вами залишених львівських “красот” у Гонолулу чи на Рів’єру, то плюнуть вам услід, як ви забули та потоптали меценатів і архітекторів – Чикаленка, Тарнавського, Левинського, Обмінського, Залозецького, Нагірного, Грицая, Гавришкевича, Лушпинського, Садловського, Сосновського та сотні інших знаних і тепер безіменних творців львівського чару, за яким щемить серце кожного, хто покинув його в юності задля чужини? На наших очах, завдяки нашій непам’яті Львів із міста квітів, птахів і кохання перетворюється на смітник несмаку, реклами, плакатів і агіток, собачого лайна, битих пляшок і низькопробних графіті.
Ще 30 років тому світлої пам’яті архітектори Я. Назаркевич, М. Микула, І. Базарник били на сполох, що З. Підлісний, а з ним Р. Мих і В. Чамара дозволяють собі руйнувати святі зелені львівські схили пагорбів підпорними стінами. Подивіться тепер, на що перетворилися ті стіни вздовж вул. Коперника, під Марією Магдалиною, під парком на вул. Зарицьких, – усюди вони запльовані політичними агітками й афішами Кіркорова, Аґузарової, всяких пророків, мормонів та іншого мотлоху. Передмістя Гарлему в Америці нині виглядає привабливіше для туристів, аніж колись, ще 30-40 років тому, квітучий Львів.
Давніше, будучи депутатом, я писав на Чамару, Миха та Шокура скаргу до міськради за огидні вставки, реклами та сажотрусні цоколі будинків. А тепер бачу, що, порівняно з нинішніми, то були золоті люди. Ви погляньте хоча б на чудовий мур довкола церкви св. Лазаря від вул. Коперника. Він разом з історичними барельєфами помальований сажею на чорно. Може, саме за цей вандалізм Львівська міськрада заплатила наші гроші, бо у статті витрат до відзначення 750-річчя Львова йдеться про реставрацію якогось міфічного оборонного муру на цій вулиці. Виглядає, що цей “проект реставрації” складав якийсь майстер ЖЕКу на коліні…
Що ви зробили зі Львовом, панове архітектори та патріоти, діти “П’ємонту”? Спиніться, оговтайтесь, покайтеся перед світлими тінями забутих предків! Рятуймо разом місто від тієї агонії, в яке його загнали. Творімо разом Львівську Громаду та формуймо громадську думку, не кон’юнктурну і злощасно прагматичну, а нашу рідну, львівську. Нехай хтось скаже, що провінційну. Але тим-то Львів не Київ, не Москва чи Пітер і навіть не Торонто чи Лас-Вегас. Та, зрештою, Лас-Вегас, місто в пустелі, живе не з інвестицій у розвалені підприємства, а з ігрового, шоу-бізнесу та туризму. А ми, маючи туристичну “Мекку”, хочемо рятувати львівську велику промисловість і робочі місця для населення й БАМівські спальні райони Львова – совєцький повоєнний винахід для міста.
Не треба нам у Львові стільки села – всіх тих “Пузатих” і “Картопляних” хат, стільки “Сільпо”, “Сім поросят” і техаських забігайлівок “Макдональдсів”. Пощо у Львові стільки сільських церков – вистачало автентичних Кривчицької та Сихівської з часів Богдана? Навіщо нам у центрі європейського міста “Ред бул”, “Українські курчата” й усякий інший “Бул шіт”? Пощо нам у Львові стільки нездалих пам’ятників? Та ж за останні 10-15 років понаставляли більше меморіальних дощок і недолугих монументів, аніж за Австрії, Польщі та “совєтів”. Чим відрізнятиметься пам’ятник С. Бандері від стовпа “Визволителям” на Стрийській, від постаті Маяковського, Лєніна чи Дзержинського? Де пропорції та краса пам’ятника “Просвіті”, що то за монстр на фоні ґрат, і що він значить, на початку вул. С. Бандери навпроти МВС?
Невже не впадає в око, як вигідно різниться монументальна велична каплиця на польському мілітарному цвинтарі на Личакові від простацької цегляної каплички поряд у ямі під колоною з Архангелом Михаїлом? Там, на Личакові, біля скромного чавунного пам’ятника магістра Ф. Смольки я почув від екскурсовода-польки, що до 1939 року Львів мав душу, а тепер це місто без душі. Ці слова спершу обурили мене. Але потім подумав: вона почасти має рацію. Невже українська душа така мала і дріб’язкова, що не може наповнити цього величного міста, куди скарби своїх серць і генію вклали й італійці, й німці, австріяки, греки, вірмени й поляки? Невже ми такі міщухи й селюхи, що здатні наповняти лиш власні кишені – грошвою, гаражі – автами, а пивниці – бульбою й огірками?
Але битва за Львів лише розпочинається. Ми не віддамо його пам’яті, його вишень, дубів і лип, його Ліхтарів, Годинників, Лавочок, Огорож і Ґрат, його Брам і Філіграней вітражів без бою. Ми “відстрілюватимемо” вогнем нещадної критики по одному кожного недолугого та продажного клерка з його теплого крісла і посади, й почнемо з “архітекторів”, дозвільної системи, з дотримання законів держави – містобудівельних, пам’яткоохоронних і моральних. Ми – це львівська громада, яка, сподіваюся, вже почала приходити до голови по розум і більше не віддасть ані клаптика святої львівської землі, трави чи стіни войовничому невігластву і плебейству. Хоча нас ще разом не багато, але ми знаємо, з чого почати, як і що робити.
Насамперед – не допустити до влади та впливу на Львів і наші мізки пустослівних балакунів, фарисеїв, гендлярів святинями. Хоча я їх розумію – на компроміс із совістю піти дуже легко, навіть непомітно для самого себе. У львівському середовищі представники навіть справжньої еліти іншого просто не розуміють. Львів задихається в тенетах партійних і кон’юнктурних ЗМІ й істеблішменту. Але не може не пробитися крізь цей мотлох, бодай вряди-годи, рятівна думка, що потрібно об’єднатися нормальним людям, які вірять у чесність і мораль, і діяти разом, навіть коли ти не завжди в метелику чи краватці.
(с*) Юрій Волощак – архітектор, координатор культурологічної секції Громадського форуму Львова
* c - copyright
з - знайдено