Вона прокинулась раптово. Здалось, що хтось пухнастою пір'їною або ж подихом полоскотав повіки й очі розплющились рефлекторно, немов із примусу. Але її це не турбувало. Побачене було варто того, щоби пожертвувати таким колись жаданим забуттям. Різнокольорові квіти й трави кружляли в шаленому танку, здіймаючи хмаринки сріблястого пилу, який монотонно коливаючись зліва - направо стелився на її тіло. Це сніг, - думка промайнула все ще якось відчужено, немов уві сні.
...і ще музика... Невідомо звідки, можливо з іншого виміру. Музика промовляла...

* Твоя душа моїй душі близька —
Неначе права з лівою рука.

Улаштувавшись на її тілі сніжинки, відчувши безпеку, почали готуватись до сну. Але невблаганні золотаві промені перетворили сніг на безліч дзеркалець-краплинок, в яких милувалось жартівливе весняне сонечко. Неохоче, але, приймаючи виклик загального настрою, краплини спочатку рухались повільно, об'єднувались, зливались у тонесенькі струмочки, які вже рішуче розпочинали свою путь назустріч малахітовій травичці. Їй навіть здалось, що вона розрізняє дзюркотливий голос: “так, ми знаємо, що на цих зігрітих сонечком смарагдово-прекрасних пелюстках припиниться наш видимий шлях. Але ж буття нескінченне...”
...а звуки відгукувались в душі словами...

*Ми стулені — блаженне це тепло! —
Неначе праве й ліве те крило.

Потім був вітер. Вона з першої миті вірила, що він теплий, хоча оніміла свідомість все ще силилась відчути бодай щось. І як вода омиває тіло, вітер охопив її в обіймах і підкинув у височінь. Подих перехопило, серце вистукувало в голові немов барабанний дріб. Вона уявила себе легеньким човником, який віддавсь на милість вищих сил й покірно очікує своєї долі. Волосся тріпотіло обірваним вітрилом. Але тривоги не було. Була радість. Радість повноти буття. Адже тільки тепер вона відчула, що живе.
...і вже зовсім виразно, ніби на вухо хтось сказав...

*Та вітер встане — й прірва пролягла
Від правого до лівого крила!

Назавтра знову була зима.

*- Марина ЦВЄТАЄВА
(в перекладі М. Тарнавської)