Нотатки з подорожі. Фотокартки викладу згодом.
Поїзд. Для того аби встигнути на потяг я встав о 5й ранку. Пори всі мої побоювання підйом пройшов безболісно і я навіть встиг приготувати сніданок, забігти в душ, зїсти сніданок, вискочити з дому, сісти на таксі і приїхати на вокзал за півгодини до відходу експреса.

Дуже порадів з своїх супутників, які робили відчайдушні спроби не заснути до відходу, голосно розмовляли, та перекладали сумки з одного місця на інше. Але кількість дій, які можуть відігнати сон в вагоні – доволі обмежена. Тому розмови поступово ставали все тихішими і тихішими, аж поки не змовкли зовсім.
Порцію бадьорості та заряд гарного настрою отримав від невеликої групи молодих людей, що їхала, здається до Харкова. Чоловік п’ять чи шість. До відправлення вони випили по пляшці пива, після відправлення замовили ще по пляшці, після чого заснули тихим та безтурботним сном немовлят. Нагадаю відправлення відбулося у середу о 6.35.
За 40 хвилин до Полтави я захотів кави. Але пити каву у вагоні ресторану експресса „Київ-Харків” справа не легка. Вона потребує від сміливця гнучкості, спритності, ідеальної координації рухів та блискавичної реакції. Ніхто не скаже, що я не маю цих якостей. Попасти 3 рази з 5 у сміттярку, або відхилитись у потрібну мить, коли голуб-винищувач пролітає в 2 сантиметрах від голови для мене не проблема. Але пронести блюдечко та чашку з кавою на відстань два метри у вагоні, що рухається, дрижить, стрибає та підскакує проливши при цьому таку кількість кави, що залишилось на півтора ковтки – то нелегка справа. Але я впорався, а кава була пречудовою.
Для того аби попасти на місце призначення, село Куст-Кущі Кобеляцького району Полтавської області, я мав вийти з експресу у Полтаві та пересісти у маршрутку. Я вирішив скористатися нагодою та пройтися по Полтаві пішки, оскільки мав час та й натхнення звідкись взялося.
В цій будівлі нині знаходиться СБУ. До того – КДБ. А до того – Дворянський і Селянський банк. Збудований він буву 1906-1908 році, знаходиться на вулиці Жовтневій 35. Дуже гарна будівля.
До села я доїхав на попутці. Водій – гарний чолов’яга, але занадто сконцентрований на політиці. Зрозуміло, що БЮТ це добре, а Партія Регіонів – погано. Але нащо ж так розмахувати руками та тиснути на педаль газа? При швидкості 135 км на годину розмови про політику набувають глибший, я б сказав екзистенціальний смисл.
Після відпочинку я взяв камеру в руки і пішов знімати. Поки я спав пройшов невеликий але рясний дощ. Отож перші фотографії вийшли трохи похмурі.
Ближче до ночі, небо роздлилось на дві половини. Одну половину освітлювало неймовірна кількість зірок. Гадаю, що Куст-Кущі і Київ знаходяться в різних півкулях, оскільки стільки зірок і сузіррь в столиці я не бачив. Друга половина неба освітлювалась блискавками. Інших приборів для освітлення в селі не було бо вирубило світло.
На другий день зранку була помірна хмарність, температура 32-34, вода в Ворсклі після дощу надто прохолодна для купання.
Третій день – супер! І вода в річці – теж гарна, але я не купався, бо не до того було.
Четвертий день - і купався і загоряв, їв груші, яблука, і взагалі відпочивав як має відпочивати мешканець міста приїхавши в село. Моє біле, як сніги Крапат, пузо викликало захоплення серед місцевого населення. Так само схвально були сприйняті білі ноги та білі руки. Мораль - біла людина завжди привертає до себе увагу.
Взагалі їхати в село можна лише для того аби відпочивати, пити молоко, їсти творог, та насолоджуватися тишею. Для приїжджого сільське активне життя, наповненне подіями, конфліктами та новинами, залишається в таємниці.
І взагалі, десь на четвертий день вічуваєш, що треба вертатись. Все гарно, але вже хочеться додому. Ми з мамою зупинились у знайомих, а бути в гостях це добре, коли приймаюча сторона має маєток на 100 кімнат та три маленьки будиночки для гостей. В інших випадках, хай би якими гостинними не були хазяї – відчуваєш потребу повернутися додому.
Повертався я знову через Полтаву. В цьому славетному місті живе отець Юрій, священик Української Греко-Католицької церкви. Обличчя церкви роблять люди, і мені дуже подобається обличчя греко-католиків. Я невеликий майстре портретів, тому не буду писати про веселі очі, сильний та спокійний голос та почуття гумору отця Юрія. Та про його дружину, пані Валентину писати теж не буду, оскільки не зможу вірно написати про її фантастичні очі та посмішку. Напишу лише про факти.
Отець Юрій та пані Валентина люб’язно зголосилися на допомогти у Полтаві, та зустріти нас на вокзалі. Потім ми поїхали на машині Отця Юрія до іншого вокзалу, а потім ще до одного. І десь між залізничним та автобусним вокзалом, моя мати попросила зупинити машину, бо хотіла зайти в аптеку. Пані Валентина склала їй компанію. А ми з отцем Юрієм залишились у машині. І тут він дістає касету, ставить її у магнітолу і чутно голос Леннона який співає:
Here come old flattop, he come grooving up slowly
He got joo-joo eyeball, he one holy roller
He got hair down to his knee
Got to be a joker he just do what he please
Магнітола співала на повну потужність і панотче спитав мене.
- Чи вам не заважає гучність, може трохи тихше зробити?
- Ні, що ви! Все гаразд!
І десь на
He wear no shoeshine, he got toe-jam football
He got monkey finger, he shoot coca-cola
He say "I know you, you know me"
One thing I can tell you is you got to be free
Come together right now over me
Леннон співає не один, йому допомагаю я, а отець Юрій відстукує ритм на кермі.

З Полтави до Києва я їхав автобусом. Як то кажуть в американських фільмах „Клавдій, то була велика помилка.” Не дивлячись на „Раттатуй”, який транслювали під час подорожі, безкоштовну розчинну каву, та можливість роздивитись частину рідної країни це була важка поїздка. За півтори години після відправлення автобусу я відчув що мене „укачало”, вибачайте за русизм. Автобус рухався 5 годин і ті 5 годин були не найкращими в моєму житті. Після того я к я вийшов з автобусу мене хитало як калину півтори години.
Але були й гарні моменти в цій мандрівці. Перший – мій супутник Ваня. Сам він з Полтавської області, працює у Метробуді. Гарний хлопець, сказав що зараз їде до Ашхабаду, там вони метро кладуть. Але не робітнича його сторона захопила мене й викликала подив та захоплення. Протягом дороги Ваня випив п’ять пляшок і одну банку пива. І чесно скажу, я не помітив що б він виходив на зупинках до туалету. Оце витримка! Правда десь за 150 кілометрів після нашого знайомства він забув як мене звуть і називав мене то Сашком то Пашею, але з всяким буває. До речі – він був дуже чемним, і нікому не набридав. Це був просто гарний хлопець який за 5 годин випив 3 літри пива. Без закуски.
А ще, збулася нарешті мрія ідіота. В мене була мрія, пізно ввечері, в аеропорту Бориспіль я з сумками сідаю у автобус який мчить мене до дому. Повз мене проносяться пусті вулиці міста, я виходжу, ловлю таксі, і ось я дома. Я запалюю цигарку і відчуваю що приїхав.
Так от. Той автобус яким я їхав робив зупинку у аеропорту Бориспіль о 23 з копійками. І все було як в тій моїй мрії, лише з цигаркою не вийшло, бо, повторюся „укачало”. Але все інше – як в аптеці. Мрії здійснюються : )