Тижні два тому, отримавши черговий гонорар я вирішив зробити собі подарунок. А що є найкращим подарунком? Звичайно книга. Величезний список книжок які-варто-було-б-прочитати-коли-випаде-можливість доповнив список 100 найкращих („топ”) книг опублікований в Telegraph. Викресливши 23 прочитані (так, мені соромно, але лише 23) я зайшов в книжковий магазин з твердим наміром поповнити свою бібліотеку на англійській смак.
Я купив „Грозовий перевал” Емілі Бронте та „Вбити пересмішника” Харпер Лі. Про них й буде мова.

Із трьох сестер Бронте я був знайомий лише з Шарлотою і не можу назвати це знайомство вдалим. „Джейн Ейр” мені задалась нудною, нудною, надто довгою та знову нудною. Після Джейн Остін то було лихе розчарування. Я не втратив надії, проте вирішив перечекати з сестрою Емілі, та приступив до вбивства птаха.
Я давно не читав такої гарної книги як „Вбити пересмішника”. Як це часто буває, коли захопишся, перша половина книги була прочитана в перший же вечір. Потім довелося читати „за режимом”. Книга того варта.
Після закінчення філософського факультету важко писати про прочитані книги, бо постійно виникають ремінісценції, алюзії, роздуми про долю та можливість критики, питання сприйняття тексту, його деструкції в процесі перцепції... Одним словом показати себе хочеться значно більше ніж розповісти про книгу. Але я намагатимусь говорити про книгу, лише про книгу, та ні про що окрім книги та аналіз її змісту в руслі постструктураліськіх доктрин. Жартую. Хоча краще прочитати книгу, а потім те що написав про неї я. Серйозно.
Тридцяті роки минулого століття, окружний центр Мейкомб, Алабама, Сполучені Штати Америки. Адвокат Аттікус Фінч захищає чорношкірого Тома Робінсона звинуваченого у зґвалтуванні білої Мейєли Юел. Ось такий сюжет навколо якого можно було б знімати фільм, що доречі і зробили, і головну роль там виконував Грегорі Пек.
Але, як добре відомо Україна не Росія, книга – не кіно, сюжет для книги – необхідний, але не є головним. Як на мене, і тут я мабуть вкраду чиюсь цитату, це книга про прийняття інших. Не тільки тих хто відрізняється від тебе кольором шкіри, тут все ясно, але насамперед, прийняття тих, хто має інші погляди, іншу думку. І ще ця книга просто про людей, які живуть, дихають відчувають, і намагаються робити свою справу, навіть якщо вона приречена до невдачі.
І ще про багато чого.
Примітка. Коли я прочитав розділ де Глазастик перший раз пішла у школу, в мене з’явилось відчуття, що десь я вже це читав. А потім пригадав – Матильда Роальда Дала. Що Глазастик, що Матильда – обидві навичлись читати до школи і обидві здивували вчителів та клас такою освідченістю. Наслідки, правда, були зовсім різними, як і ставлення батьків до читання, але сюжетна схожість тут точно є.
Окрім того, загадковий Артур Редл, сусід Фінчей, який п’ятнадцять років не виходив з будинку, наводить на думку, що Джоан Ролінгз прочитала „Вбити пересмішника” не просто так. Бо до того як Вольдеморт став Вольдемортом його звали Томом Реалом... Чи може це в мене поттеріанська гарячка почалась через очікування останньої книги :)
Ось так. Про Емілі Бронте напишу якось іншим разом.