Чи вірю я в чари? Можливо для тебе, люба моя, чари це щось надзвичайне, загадкове, недосяжне. Ти чикаєш на них у новорічну ніч. Може ти ще навіть віриш у Діда Мороза. Пам’ятаєш, як ми маленькими влаштували імпровізований шабаш у Словаччині в готелі. Як ти верещала, коли тарілка почала рухатись і щось казати...ти була здивована, бо окрім тебе до неї ніхто не торкався, а ти ледь-ледь тримала свій пальчик на кінчику величезної тарілі. Хіба це не ті чари в які ти віриш? Я можу примусити рухатись тисячі тарілок, якщо схочеш і якщо ти будеш від цього щаслива. А зірку в небі хочеш? Твою, іменну, власну? Ні? Дивно.

А коли на день Києва ти ходила зарюмсана і скаржилася, що Жук на тебе не звертає уваги, адже він так тобі подобався. Ти пам’ятаєш як я взяла тебе на руки, понесла і показала салют. А потім підійшов Жук і ви почали цілуватись, хіба то не були чари? Хіба ти не була найщасливішою панночкою на площі? Гарно, що ти знаєш звідки воно взялося...

Ти пам’ятаєш мої слова, коли тобі буває погано... ти на них не зважаєш, але під кінець розмови на твоїх вустах вже спочиває усмішка...щира усмішка і сльози радості. Звідки вони беруться?

“Хочеш я тебе зігрію?” І ти завжди тулишся до мене, кладеш голову мені на груди, і кажеш як тобі зручно і приємно отак лежать. Можеш пролежати отак вічність і не сказати ні слова. Будеш тільки трошки сопіти та іноді важко зітхати, пригадуючи щось неприємне.

Люба моя... давай я поділюся з тобою своєю силою і тобі буде гарно. Кажеш: “Ти схожа на соняшник, і права твоя група”. Посміхнуся тобі у відповідь, подумаю про своє і піду.....піду варити далі різні зілля, відвари та читати свої заклинання над вашими фото. Аби вам від цього добре було...