Цей несподіваний абсурд виник без моєї згоди. Схожий на сміх в сипучій темряві. Десь тут зима і ніч, а за рискою, яка ділить екран – світло, тепло й літо. І мокрий Художник. Як знати, скільки часу ще можна...? Адже рожевий черевик – єдине у цій кімнаті, що показує час – стоїть за спиною. Будь як, ні зоряна хвороба, ні ринок консалтингових послуг, ні технологія виготовлення згущеного молока не зрівняються з простим... мистецтвом. Картатий плід. Тепло.

Половинка Місяця вже тягла до вікна свої довжелезні незримі руки коли Художник пообіцяв, що обов’язково БУДЕ світ, про який я мрію.

Хмари, імла проносяться повз і побачити їх можна лиш через напис HOPE, видряпаний на вікні. У кишені чоловічий носовичок. Що ж, ми за унісекс ;)

Хтось в іншому місті закохався. Сипле словами, три крапками. І кожне перемащене, посякнене, як торт кремом, коханням.

Феноменально. Осінь давно закінчилася, а яблука продовжуються. Та нічого, от прийде весна, і моє незабутнє сидітиме на гілці в пановому лісі або висмоктувати нектар із ранніх квітів. І вуха його не горітимуть. А Художник буде малювати теплі промені, які пробиватимуться крізь візерунчасте серпанкове листя... Чекатиму.

Січень 113