Відлітає Осінь довгокоса
У безмежний всесвіт відучора,
Розгубивши сльози, наче роси
На земних затьмарених просторах...
Та горить намисто горобине
Полум'ям червоним на світанні,
Де шепоче вітер без упину
Про своє знедолене кохання...
Вже чатує грудень за віконцем -
Первісток Зими, що йде поволі...
Заховалось в сірих хмарах сонце,
Ніби від небажаного болю...
Тільки я Весну до серця кличу!
Бо вона любов моя, наснага!!!
А як прийде - гляну їй у вічі...
Хай вона душі втамує спрагу!!!
Валентина Бородай
[500x120] | |