[431x83] [570x500]
Ніченьку туманну колисає тиша,
У віконце линуть кольорові сни...
А душа натхненно, без упину, пише
Про любов і щастя - навіть восени...
Відлетіло літо журавлиним клином
У безмежний простір зоряних шляхів...
І, мов кров, червоні ягоди калини
Манять погляд хлопця, що сюди забрів.
Чому заблукав він посеред туману,
Втративши надії чисті джерела?!
Чи шукає знову дівчину кохану,
Що його весною з розуму звела?
Та струнка берізка, з карими очима,
Полонила серце медом вуст своїх...
Ніжність дарувала, пестила хлопчину,
Ну, а потім зникла, чомусь, як на гріх!
Ти не гнівай долю, не журись, козаче!
Може, схаменеться й вернеться вона?
Хай дощі осінні за вікном відплачуть,
І сніги розтануть, щоб прийшла весна.
Та такі солодкі від морозу стануть
Ягоди калини! А були ж гіркі...
Як весна загоїть в твоїм серці рани -
Віднесе геть смуток течія ріки!
Навесні розквітне проліском кохання,
І заб'ється серце у дівчини знов...
І твої здійсняться кращі сподівання,
Бо ніколи, чуєш, не вмира любов!!!
Валентина Бородай |
|