[599x471]
На долоні Землі тихо падає зоряне сяйво...
В заколисаних вербах заморений вщух вітерець.
У бузковім раю соловейко співа надзвичайно,
Відганяючи тугу, що радість звела нанівець.
Чом спливають літа течією нестримної річки? -
Вже ніколи тепер їм не буде назад вороття!
Ми ж несем у душі, що цінується нами одвічно:
І жагу до кохання, й тремтливу любов до життя...
Годі гніватись нам на примхливу, як дитятко, долю,
Серце краяти смутком таких невгамовних думок!
Нас надія завжди, крізь тенета жагучого болю,
Підбадьорливо кличе в життя нескінчений танок!!!
Валентина Бородай
|
|