Був вечір ,а я як завжди вийшла прогулятись.Вулиця була безлюдною, а поряд принишкла лише темрява.Луна на небі яскраво сіяла і освічувала мені дорогу.
Йдучи по вулиці я почала помічати що кожна місце , яке я проходжу наповнене спогадами.Вони різні одні про людей інші про події.Так боляче що все це залишилося в минулому і
кудись зникло.Я ненавиджу це місто.Скоріше б закінчити школу а потім інститут, знайти роботу і поїхати кудись щоб більше ніколи сюди не повертатися.Можливо так мене перестануть вбивати спогади.В вас було таке почуття ніби тебе розривають на маленькі шматочки?В мене таке кожень день.Я посміхаюся лише тому ...що не хочу щоб мені задавали дурних питань.Я навіть не можу описати свій душевний стан.Мені вже нічого не зрозуміло в цьому світі.
Життя жорстоке та треба триматися.Час лікує а тому залишається тільки чекати.Ці фрази я чую кожен день.Та не вірю жодній з них,якісь вони не правдиві.Час тільки додає болю,а життя...його навіть коментувати не буду і так все зрозуміло.Скоріше б поїхати,забути і ніколи не повертатися , більше ,не згадувати про той біль який накопився за всі ці роки,про обмани,образи ,не сказані слова і самотні вечори.Я розумію що все це я не забуду переїхавши до іншого міста,та все одно.Я не можу спокійно проходити кожен день ніби по голках.Втомилася відчувати біль.Я не сильна!!!Я не можу так довго робити вигляд щасливої дівчини в якої ніколи не має проблем.Мені теж потрібна підтримка.
Світ такий дивний і не зрозумілий.