Ліс був живий. Він не прощався.
Віки, здавалось, прошумить.
Якби я знала, що то щастя,
Я б зупинила оту мить.
А я не знала, я ж не знала,
Вона ж не скаржиться сама.
А мить минала і минала,
І от тепер її нема.
І тільки з відстані розлуки
Обпалить, змучить, защемить —
Твоя присутність, твої руки,
Твоє обличчя у ту мить!
***
Найнезабутніше з облич,
Таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.
Там ні печалі, ані сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде. Він скрізь,
Вже в остаточній формі існування.
* * *
Я нахиляюсь над безоднею,
Кричу у безвісті віків:
— А як же ми один без одного
В Сузір'ї Гончих Павуків?
І як же ти один у Всесвіті?
І як же тут без тебе я?!
Впізнай мене в холодній безвісті,
Згадай моє земне ім'я!
Ліна Костенко
  |
|
|
|
|