Чеченці - це не кадировці, токож як донбассівці - це не купка ганебних поліцаїв.
АМІНА ОКУЄВА, ЧЕЧЕНКА, ЯКА ВОЮЄ ЗА ЦІЛІСНІСТЬ УКРАЇНИ: "БОЯГУЗТВО НЕ ПРОДОВЖУЄ ЖИТТЯ, А ХОРОБРІСТЬ НЕ СКОРОЧУЄ ЙОГО"
[276x374]
Під час Революції гідності взимку 2013 – 2014 рр. Аміна була постійним лікарем в медичному наметі Євромайдану, а також разом з Афганською сотнею (загін активістів з числа ветеранів-афганців) діяла на передовій під час подій на вулиці Грушевського. Згодом почалася війна на Сході, яка теж не залишила її байдужою, тому активістка, а тепер повноцінний боєць одного з українських військових батальйонів вирішила іти захищати Україну.
Мені пощастило поспілкуватися з мужньою жінкою, яка присвячує всю себе тому, щоб наша Батьківщина перемогла у нахабній, неоголошеній війні з путінською агресією.
"Багато чеченців вважають справою честі зараз допомагати Україні"
– Аміно, що спонукало Вас піти воювати за Україну?
– Війна на Сході – це боротьба не тільки за Україну, а й за весь цивілізований світ. Просто так склалося, що Україна стала форпостом у цій боротьбі. Якщо ми зараз не відстоїмо України, то ще довгий час жодна країна в світі не зможе почуватись у безпеці від імперських амбіцій Росії, від цього «братства»-рабства, яке вона постійно прагне всім нав'язати.
– У якому батальйоні перебуваєте і як вас, жінку, прийняли бойові побратими?
– До цих пір була в складі батальйону «Київ-2», зараз думаю про те, щоб переводитися туди, де зможу воювати поруч із чоловіком, який теж дуже хоче приносити користь Україні в її справедливій боротьбі проти окупантів.
Більшість побратимів із різних батальйонів позитивно до мене ставляться. Особливо враховуючи те, що з багатьма з них ми знайомі ще за часів Майдану. Практично у всіх батальйонах є знайомі побратими.
– Ви чеченка за національністю. Як земляки ставляться до вашої участі у війні?
– Чеченцям дуже близька визвольна боротьба України, оскільки ми боремося за право жити на своїй землі вільно вже багато сотень років. Зараз чеченці з усього світу виявляють бажання приїхати, щоб допомогти українському народу в його справедливій боротьбі. Майже всі підтримують морально словами, представники європейських діаспор намагаються, як можуть, допомогти матеріально.
Чеченці добре пам'ятають добро, яке колись побачили. Навіть через покоління передається пам'ять про тих, хто нам допомагав і підтримував. Тому не забуте, що в трагічний і важкий момент – під час першої Чеченської війни – одними з небагатьох, хто приїхав допомогти і підтримати нас, були українці. Тому зараз багато чеченців вважають справою честі допомогти Україні, і абсолютно всі справжні сини і дочки чеченського народу бажають Україні перемоги.
– Спілкувалися з чеченцями, які воюють проти України?
– Особисто не доводилося стикатися. До слова, кількість чеченомовних росіян, які воюють проти України, свідомо чи ні, але істотно перебільшується. Іноді на відеозаписах фігурують осетини, яких тут досить багато, їх приймають за чеченців. Так що в питанні, чи воюють проти нас чеченці, не так багато правди, скільки піару, спрямованого на те, щоб спробувати посварити наші добросусідські народи.
– У вас є 13-річний син. Як він ставиться до вашої участі у війні?
– З розумінням. Як до належного. Мені б хотілося, щоб він пішов по військовій стежці. Він теж начебто не проти. Можливо відправлю його вчитися у військове училище після середньої школи.
– Розкажіть про чоловіка. Знаю, що його випустили з в’язниці. Чим планує займатися?
– Відразу після того, як Адама випустили із зали суду, він відправився на Схід України. Я в цей час була там – не змогла приїхати на суд. Зараз він на Сході допомагає, чим може, нашим бійцям. Поки йде війна, наші плани так чи інакше пов'язані з фронтом.
– За що воюєте ви особисто?
– Я щаслива, що мені довелося брати участь у грандіозних подіях, що відбуваються тут. Це процес звільнення, який розпочався на Майдані, а зараз триває, як на Сході України у відкритому протистоянні путінській агресії, так і по всьому світу – поки у вигляді холодної війни. Сподіваюся, що це лихо не буде розширюватися, тому що війна – це завжди горе, страждання і бруд. Але готовими треба бути до будь-якого варіанту розвитку подій. В кінці 30 років минулого століття весь світ теж сподівався, що війна не пошириться за межі Іспанії. Зараз ми всі добре знаємо, до чого призвела тодішня пасивна позиція всього світу.
Особисто я воюю за звільнення як України, так і всього світу, від реальної і потенційної небезпеки цієї чуми – імперської Росії, яка стільки горя принесла багатьом ні в чому невинним народам, а також своєму нещасному народу, навіть якщо більша частина його сьогодні цього не усвідомлює, зважаючи на свою зомбованість.
– Скільки жінок на війні?
– Наприклад,у нас, в батальйоні Київ-2, в штаті були 4 жінки, але на виїзд на передову з усіх взяли тільки мене.
– Чи шкодують вас чоловіки?
– Шкодують? По-моєму це не зовсім влучне слово. А ось про дискримінацію патерналістського типу, яка досить сильно тут розвинена, варто поговорити. Багато зусиль іде на те, щоб з цим боротися. Українські чоловіки дуже трепетно ставляться до жінок: завжди намагаються допомогти, захистити, вберегти. Але на фронті це недоречно. Якщо вже взяли в батальйон, то, вважаю, має бути рівноправність – ставлення як до рядового бійця. Якщо будуються фортифікаційні споруди, то і мішки тягати нарівні з усіма дозволити потрібно; якщо небезпечний вихід, і в бійця жіночої статі є потреба за своєю спеціалізацією йти в бій, то не слід відмовляти, бо "шкода". Жінки, які усвідомлено йдуть на фронт, – це виняток, і ставитися до них слід рівноправно, а не так, як до всіх інших жінок на "гражданці".
– Довго вчилися орудувати зброєю?
– Зі зброєю в мене завжди були хороші стосунки. Я ніколи не втрачала можливості постріляти чи то пневматичною гвинтівкою, чи чимось іншим, серйознішим; цікавилася різними видами озброєнь, їхніми характеристиками. Загалом, можна сказати, що це було одним із моїх хобі. А більш професійно управлятися зі зброєю я вчилася вже, звичайно, на навчаннях – після того, як почалося військове вторгнення в Україну. Звісно і зараз до професіоналізму в цьому мені далеко. Все-таки, в першу чергу, я лікар, і основні мої обов'язки пов'язані з медициною. Але нашим штатним озброєнням – АК і ПМ – я навчилася орудувати цілком пристойно. Також я трохи ознайомилася з деякими іншими видами озброєнь, з якими довелося зіткнутися на передовій. Це гранатомет РПГ, АГС, деякі кулемети. От тільки зі снайперськими гвинтівками справи ніколи не доводилося мати – я ні разу не стріляла навіть з СВД. Хоча чомусь різні чутки приписують мені спеціалізацію снайпера.
– Чим займаєтеся на війні у вільний час?
– Якщо є можливість зателефонувати близьким або зайти в інтернет, щоб поспілкуватися з друзями, так і роблю. Коли ні, то розмовляємо з товаришами по службі, побратимами, розповідаємо одне одному щось корисне, іноді про колишнє, довоєнне життя. А взагалі на війні вільного часу мало. Завжди можна знайти якусь корисну справу, а якщо зовсім немає справ, то краще відпочити і виспатися про запас, бо не відомо потім, скільки діб доведеться не спати.
– Який у вас характер і чи не було бажання все кинути і повернутися до спокійного життя?
– Моя прямота часом переходить у різкість. Я дуже цілеспрямована людина: якщо вирішила для себе щось, сконцентрувалася на якійсь ідеї, то всі сили прикладаю для того, щоб досягти мети. При цьому у мене дуже високий змагальний дух, прагнення бути найкращою, першою. Швидко приймаю рішення, коли необхідно починати діяти невідкладно.
Я люблю ризик, рішучі дії, адреналін. Тобто спокійне життя мене не особливо приваблює. Звичайно іноді втомлюєшся, і хочеться провести кілька днів у тиші і спокої, але, зазвичай, наступного дня від цього спокою вже нудно.
– Вам довелося бачити смерть друзів, розкажіть про це.
– Це одне з найсильніших переживань на війні. Адже люди на фронті дуже швидко прив'язуються одне до одного, стають як рідні... Тому загибель кожного бойового товариша, особливо тих, з ким спілкувалися частіше, ніж з іншими, або тим більше дружили, сприймається як втрата близької людини. Це як у пісні у Висоцького:
Нам и места в землянке хватало вполне,
Нам и время текло – для обоих...
Всё теперь одному, только кажется мне,
Это я не вернулся из боя.
– Ваша віра дозволяє тримати в руках зброю і вбивати?
– Наскільки я знаю, в будь-якій релігії захист своєї землі, боротьба з окупантами, тобто оборонна війна,
вважається богоугодним ділом. В ісламі це так. І це цілком логічно: цей світ створений так, що люди завжди будуть воювати одне з одним. Природно, що в цих реаліях необхідно постояти за себе і при необхідності дати відсіч, в тому числі і зі зброєю в руках.
Релігія наказує нам дотримуватися певних правил на війні, що виходять з елементарних понять гуманізму. Однак агресори, в нашому випадку російська армія, цих правил не те що не дотримуються, вони взагалі роблять все всупереч будь-яким уявленням про честь, порядність і військову доблесть. Тому з ними дуже складно воювати, не опускаючись до їхнього первісного рівня.
– Ви чогось боїтеся?
– Тільки Всевишнього Творця, з волі Якого відбувається все в цьому світі. Боягузтво не продовжує життя, а хоробрість не скорочує його. Страшно тільки через легкодухість або дурість зробити те, в чому доведеться каятися не тільки на цьому, а й на тому світі.
– Що для вас означають поняття "героїзм" і "патріотизм"?
– Патріотизм – це любов до свого народу нарівні з повагою до інших. Справжній патріот ніколи не стане гнобити й принижувати інших людей без вагомої на те причини, як це прийнято у росіян; давати образливі прізвиська, знаходити смітинку в чужому оці, не помічаючи колоди у своєму. Патріотизм – це бажання принести користь своєму народові, але не на шкоду іншим.
Героїзм – поняття розтяжне. Звичайно є загальновизнані факти героїзму. Найчастіше їх можна зустріти на війні. Це самовідданість, самопожертва і стійкість у виконанні свого військового обов'язку. Але бувають також непримітні, мало кому відомі справи простих людей, які можна вважати геройськими. Наприклад я вважаю, що сьогодні волонтери та всі ті люди, які самовіддано допомагають фронту, відмовляючи часом собі і своїм родинам в найнеобхіднішому, щодня здійснюють геройський вчинок. Може бути, що навіть у запалі бою, перебуваючи під впливом адреналіну «стрибнути на амбразуру» простіше, ніж ця щоденна праця.
– Чим будете займатися після закінчення війни?
– Мені подобається військова справа. Не виключаю можливості після війни поєднати свою професію лікаря з бойовим досвідом, який отримую зараз. Можливо перепрофілююся на військового медика. Наперед не загадую, але якщо кудись і захочемо з чоловіком поїхати з України, то тільки додому – в Чечню, що, природно, можливо лише після її звільнення від кремлівської тиранії. У будь-якому випадку я збираюся, у міру сил і можливостей, продовжувати активне соціальне життя. Тихий побут у рамках своєї сім’ї – це не для мене. Хіба що коли-небудь в старості – якщо доживу...