Днями Facebook вибухнув світлинами сміливої дівчини-школярки з одного з невеликих міст на Луганщині, яка вже чотири місяці щодня, загорнувшись у синьо-жовтий прапор, зустрічає українських військових, які їдуть повз її будинок.
«Чотири місяці день у день з самого ранку і доки не стемніє вона виходить на дорогу біля своєї хати і проводжає наших бійців на передову. Яка радість нашим хлопцям побачити це сонечко, загорнуте в синьо-жовтий прапор», – написав про неї один з бійців АТО Тарас Томенко.
Військові вдячні юній патріотці за таку моральну підтримку та навіть назвали на її честь танк. Євдокія. Так звуть дівчину і так тепер звуть танк, який боронить Україну на передовій. За її любов до України у рідній школі дівчину назвали «бандерівкою» і відвернулися від неї. Тепер до школи дівчина не ходить, але попри це мріє здобути освіту й працювати на користь держави.
Про життя неподалік від лінії фронту смілива школярка Євдокія Кулініч розповіла кореспондентові Galnet.
- Чи ти завжди жила на Луганщині? З чого почалась твоя підтримка військових?
- Я живу й жила в Луганській області. Четвертий місяць підтримую Україну й українських військових. Щойно почалася війна, пішла перша техніка, приїздили перші військові, я їх одразу підтримувала. Але тоді в мене не було нічого, жодної національної атрибутики. Тоді я збиралась їхати на захід України, бо я розуміла, що тут буде нелегко. І я поїхала до Чернівців, пробула там два місяці. Але я така людина, яка не може перебувати в тих місцях, де люди не до кінця розуміють, що відбувається тут (на Сході, – ред.). У мене був якийсь відчай, мені потрібна була віддушина. І потім, коли я повернулась сюди, у мене з’явилось бажання робити все, що я можу, все те, що може підтримати військових, викликати в них посмішку. Тоді я взяла прапор, вийшла на вулицю і, коли побачила перших військових, які проїздили повз мене, помахала їм прапором. Спочатку я хвилювалася, бо не знала, хто як відреагує. А потім, коли побачила, що військові дуже раді, що вони почали дякувати, я зрозуміла, що вже просто не зможу не вийти, бо це буде зрадою з мого боку. Якщо я сказала, що я буду підтримувати, то я стоятиму до останнього.
- Як ставляться до твоїх поглядів та дій рідні та друзі?
- Більша частина негативно. Ті люди, які підтримують Україну, роблять це нишком. І, дивлячись на мене, вони казали: «Нащо ти це афішуєш?». Я показувала їм перші фотографії, які були з військовими, подарунки, раділа, а вони дивувались і думали, що я сама напросилась, щоб військові зі мною сфотографувались. Тому навіть проукраїнські люди мене не розуміли. А ті, хто взагалі не за Україну, то, звісно, вони дуже негативно поставились до моїх вчинків. Могли показати щось непристойне, зробити капость.
- Знаємо, що через проукраїнську позицію в тебе почались проблеми в школі. Розкажи докладніше, будь ласка, що трапилось.
- Коли лише починався Майдан, далеко не всі в школі мене розуміли, не всі підтримували, були певні казуси. Проблеми в цьому плані були і з учителями, і з однокласниками, і взагалі в школі. Зараз ситуація вже трохи покращилась, але стосунки з однокласниками та вчителями як зіпсувалися, так і зараз лишаються на тому ж рівні.
- Чи відвідуєш ти школу в рідному місті зараз?
- Ні, я до школи не ходжу та не піду туди. І я роблю це усвідомлено. Я збиралась до Чернівців, але в мене не вийшло. У Чернівцях я навіть записалася до школи, мене взяли. Але там у мене не вийшло з житлом. І до того всього я засумувала за рідним містом. Тому мені довелось повернутися. І я вирішила підтримувати військових тут і показувати, що я за Україну, я її люблю.
- Яким чином ти спілкуєшся з військовими?
- Вони щодня проїздять повз мій будинок, а я постійно там стою і підтримую їх, ношу з собою прапор України. Вони мене бачать і, за можливості, інколи зупиняються, і тоді я можу з ними поспілкуватися.
- Коли ти дізналася, що на твою честь назвали танк? Що ти відчувала тоді?
- Це все вийшло спонтанно. Мені деякі люди казали, що на мою честь назвуть танк, але я навіть не уявляла, що таке можливо. А потім мені сказали, що приготували для мене сюрприз. Мене повезли туди (де перебував танк, – ред.). Це було дуже приємно та несподівано. Це такі неймовірні почуття, емоції. Мені після цього стало легше емоційно, це підняло мій бойовий дух.
- Зараз про тебе дізналися багато людей. Що змінилося в твоєму житті після цього?
- Поки я перебуваю у своєму місті, тут нічого не змінилося в ставленні до мене. А те, що є люди в інших містах, які мене підтримують і розуміють, я завжди знала. І завдяки їм мені буде простіше тут, хоча я навіть не буду їх бачити.
- У соцмережах тобі пропонували допомогу з переїздом. Не плануєш скористатися такими пропозиціями?
- Мабуть, з часом, після Нового року я кудись поїду. Я ще точно не знаю, куди. Але якщо я люблю Україну, я хочу бути їй корисною. А для цього треба бути освіченою людиною. Тому, звісно, я думаю про те, що треба продовжити навчання, завершити 11 клас, а далі вступити до інституту й обрати якусь професію, яка була б корисною, могла б допомогти Україні в майбутньому.