БЛАКИТНИЙ КОВАЛЬ

chtyvo.org.ua/authors/Berdnyk/Zoloti_Vorota_zb.doc
1952-1974

Юліану Чарпінському

Багато, багато
На світі доріг,
А нашу, мій брате,
Затрушує сніг.

І навіть до неї
Не можем прийти,
Бо мури довкруг
І жорстокі кати.

Далеко Вкраїна,
Степи і пітьма,
Та іншої стежки
До неї нема...

Вона нас з'єднала,
Мій друже, в тюрмі,
Вітчизна у серці —
І ми не самі...

Яка б не була
Перед нами стіна,
У нас, побратиме,
Дорога одна...

таб. Джардас
1952 р.

Пісня шукачів тайни*

Ідем, ідем в далеку Путь,
І все запитуємо ми:
«Де нам знайти ясну Любов
Серед вселенської пітьми?»
Нам гримить далина:
«У юрбі не шукай,
Як настане весна —
Вирушай в дальній Край...
Поміж бур і погроз,
Поміж рушень основ,
Поміж гуркоту гроз
Знайдеш ясну Любов...»
І знов ідем поміж примар.
Де вороги і де брати?
Яка Любов, який пожар
Дозволить мужність віднайти?
Нам гуркочуть громи:
«Слухай наші слова!»
Поміж мороку й мли
Блискавиця співа:
«Скинь непевність із плеч.
Не залежуйся, встань!
Знайдеш мужності меч
В громі дивних повстань!»
Шумлять бої. Гримить гроза.
Та не вспокоїться душа...
І нас в бою, поміж вогню
Сердечний біль не залиша...
А нечутна струна
Заклика до путі.
Далина, далина
Стеле стежки круті.
Треба гори пройти,
Подолать Висоту...
У безмовності ти
Знайдеш Правду Святу!

Алтай
1962 р.

* Тут і далі — вірші, позначені зірочкою, покладені на музику. — Прим . упор.


Якщо хочеш — прийди!

Якщо можеш — прийди...
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!

Якщо чуєш — іди!
У смерековий гомін,
У тривогу і втому,
У серця невідомі,
Як додому — іди!

Якщо хочеш — прийди...
Тільки нині, негайно!
І відкриється тайна
На стежках незвичайних...
Якщо можеш — прийди!..

Якщо можеш — прийди
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!

1965р.


***

Аеліто, Аеліто!
Понад світом, понад квітом
Чути поклик, чути сміх...
Поривання і кохання.
І зітхання до світання...
Ти — самотня! Ти — для всіх!

Аеліто, Аеліто,
Як і де тебе зустріти,
Мови слово — як і де?
Лиш сміються дзвінко діти,
Лиш співає пісню вітер
І не чуть її ніде...

1966 р.

Блакитний коваль*

Я блакитний коваль,
Маю кузню свою.
Не залізо, не сталь —
Власну душу кую...

Роздуваю горно
Боротьби і шукань,
І палає воно
Серед грізних повстань!

Я себе розпалю,
Я розжарю свій дух,
І його переллю
У нестримність, у рух!

На ковадло життя
Кину серце своє,
Хай по ньому буття
Грізним молотом б'є!

Скачуть іскри рясні
У незміряну даль...
У чарівному сні
Я — блакитний коваль...

1968 р.

Пісня зоряного корсара*

Ти прийди, Неповторна, на стежку мого поривання,
Ти ступи у колиску моєї душі.
Я готую для тебе початок нового світання,
Тої казки, кохана, яка не лягла у вірші.

Довгі ночі і дні, а тебе все немає, немає,
В скелю серця вдаря галактичний прибій...
Мою душу охоплює туга безкрая,
Розгортає у вічність тривоги сувій.

Де ти, де? Чи прийшла ти на Землю із казки?
Якщо ні — то навіщо я в хащах життя?
Без очей твоїх — ніч, самота без жаданої ласки,
А без слова твого — небуття.

Прилети, Неповторна! Минають секунди-століття,
Блискавиці небесні обпалюють серце моє.
Я чекаю тебе над безоднею світу,
Де безжалісний птах Прометея клює.

Де ти, де? Бронзовіють напружені м'язи,
Люта втома байдужістю душу вбива.
Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу,
Щоб були непотрібні слова!

Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани,
Сколихнеться від жаху Кривава Гора!
Прилітай, Наречена моя, на весільне світання...
Нам пора... Нам пора...

1969 р.

***

Закон вогню, закон кохання, *
Пали мене, карай мене!
Веди крізь громи і повстання
У Преображення ясне!

Не дай в ілюзії заснути,
Не дай мокріти у багні,
Щоб думка грізна і розкута
Палахкотіла у мені.

Щоб крила сильні і вогнисті
Прорвали тіла мур тугий,
Щоб зорі праведні, пречисті
Мене взяли у світ новий!

Іще востаннє я заплачу,
Пройду незримо по землі,
І всі падіння та невдачі
Лишу впокореній золі.

І блискавицею-привітом
Сяйну у грізній синяві.
Закон Вогню гримить над світом:
Умріть, мерці!
Живіть, живі!

1969 р.


***

Хто ти, Любове? Що ти, Любове? *
Спалах чуття? Чи дарунок таланту?
Тіла жага чи божественне слово?
Попіл чи полум'я? Фенікс чи фантом?
Що ти, Любове? Паління в безодню?
Чи ейфоричний хвилюючий трунок?
Хижої пристрасті паща голодна
Чи розцяцьковані квітами труни?
Котиться вир, і нема йому впину,
В ньому зливаються атоми, люди —
Драми, гротески, комедії, кпини:
Є, і було, і триває, і буде!
Грізна любов, найніжніше кохання,
Шепіт несміливий, слово шалене —
Все поспіша на олтар сподівання —
В пащу неситу, в пащу вогненну.
Де розуміння? Де ти, критерій?
Логіка мовчки навколішки стала.
Істини мати. Вершина містерій.
Ясна і темна. Мінлива і стала.
Гинуть світи. І спалахують зорі
В нових галактик вселенському громі,
Кроноси юні в інших просторах
Інші будують Любові хороми.
Хай у безмежжя пливуть одиноко
Скелі, мов свідки космічної драми.
Єви в едемах ідуть ясноокі
І обнімають коханих Адамів.
Будуть і яблука, будуть і змії,
Будуть Єгови, будуть падіння,
Каїна заздрість, Авеля мрії
Чорні і світлі пустять пагіння.
Крізь революції, царства, поеми
Підуть потомки Адама до неба,
Щоб написати нові поеми
І в епілозі розгадувать ребус —
Ребус кохання... Що ж ти, Любове?
Іскра прадавнього змія Ананти?
Темна мара чи божественне слово?
Попіл чи полум'я? Фенікс чи фантом?

1970 р.

***

Зорі, зорі — далекії зорі,
Що ви знаєте, зорі, про землю мою?
Що ви знаєте, ясні,
Про Єву казкову,
Що Адама любила
У правічнім раю?
Чи на ваших планетах
Теж едеми розквітли?
Чи ростуть у них яблуні
Зла і Добра?
Чи для вас, мої зорі,
Променисті і світлі,
Теж настала жорстокої кари пора?
І підступний Єгова
Проклинає Адама,
І на Авеля палицю
Каїн здійма...
Зупиніте їх, зорі,
Доки ніч не настала,
Доки в вашому світі
Смерті нема!
Може, люди — то більше,
Ніж сонця променисті,
Може, серце — то ширше,
Ніж галактик рої.
Бо як серце вмирає —
Умирає безмірність.
Як згасають зіниці —
То немає її...
Люди, чуєте, люди!
Зупиніться на хвилю,
Спалахніте серцями,
Ваших променів ждуть.
Не проходьте, мов тіні,
Метеорами в безвість,
Хай на темному небі
Нові зорі зійдуть!
Бо як сонце згасає,
То інше засяє,
Бо як гине планета —
інша в путь вируша!
Бо всі атоми схожі один на одного,
І лише у людини
Неповторна душа...

1970 р.

Зоряний герць*


Стугонять литаври неба в просторах правічних.
Загорівся бій!
Зорі-іскри скачуть з-під шабель космічних
В темряві нічній.

Люди сплять, не чують і не бачать,
Як під ту грозу
Невмируща Мати понад ними плаче
І роня сльозу.

Вершники зійшлися у жахнім двобої.
Хто здола кого?
Чорний білого розітне шаблею страшною?
Білий — чорного?

Коні гримають копитами об твердь празоряну.
Горобина ніч!
Сто віків чекає герцю світ розорений.
Невмолима січ!

1970 р.

Виглядай поміж зір

Скільки суму,
Скільки болю в дівочих очах!
Ніжні думи,
Тихі думи в далеких краях...

Десь блукає,
Десь мандрує кохання ясне,
І не знає,
І не зна, де шукати мене...

О єдиний!
У шуканні часу не марнуй!
Лебединий
Журавлиний мій поклик почуй!

Відлітай,
Вилітай у ясну далину,
В небокрай,
В невимірну довічну весну!

О повір!
На Землі не ходи, не шукай!
Поміж зір
Серед зір ти мене виглядай!

1970 р.



***


Гей, гей, гей!
Розлягаються у безмежжя стежки і дороги,
А на них виростають,
Розквітають
І дива, І тривоги, гей, гей!
Чуєш, брате мандрівний, чуєш, сестро незнана?
На вершині гірській,
У імлищі нічній —
Всюди чується слово кохане, гей, гей!
Мов луна,
Тихо котиться пісня над світом...
Далина
Запалила веселку жаданим привітом, гей, гей, гей!
Хто ж то є?
То казкові безсмертнії очі —
Материнські, дівочі, побратимські, пророчі!
То дитинство крилате моє, гей, гей, гей!
На планетах далеких,
В чужинецькім холоднім краю,
Прокричать тобі в душу невмирущі лелеки
Про коханії очі,
про Вітчизну твою, гей, гей, гей!
Про єдинії очі —
Небувалі, пророчі...
Про безсмертну Вітчизну твою, гей, гей, гей...

1970 р.



Ковила

До безодень страшних і глибоких
Стежка лицаря привела...
Як пройти? Та гука з того боку
Срібнолиста трава — ковила:

— Я мала, непомітна билина.
Понад прірву схиляюсь до ніг,
Щоб у вирій ясний лебединий
Ти завчасно дістатися міг...

І тріпоче билина в чеканні,
І ляга над безодню вона.
Ніби райдуга в хмарі весняній,
Ніби срібна казкова струна.

І гукає звитяжець: — Я лину.
Без вагання на той бік іду.
Де безвихідь долає билина —
Я здолаю найбільшу біду!

1970 р.


***

Коли згасають зорі —
Інші спалахують знову.
Хто їх запалює в небі?
Хто — крім любові?

Коли розлучаються друзі,
Не втішить ні ласка, ні слово.
Хто нову зустріч готує?
Хто — крім Любові?

Все перетвориться в попіл,
В хвилі першооснови,
Лише навік невмирущі
Зерна любові...

1970 р.

Вогняна фантазія
Діалог

Я іду на полонину,
Поміж трави і ялиці.
Запалю в нічну годину
Буйну ватру-вогневицю.
Сам очищусь над багаттям,
Задихнусь пломінним шалом...
Хмари, грозами багаті,
Наді мною пройдуть шквалом.
Грізно їстиме вогнище
Сосни, буки і смереки.
Я почую голос віщий —
Тихий, рідний і далекий...
Я збагну, що чую мову
Несказанну, полум'яну...
Ніжне слово, дивне слово
До душі мені дістане...

Вогонь
Чом прийшов у дикі гори?
Що почути хочеш нині —
Чи пораду в лютім горі
Чи вспокоєння на днину?

Я
Ні вспокоєння не хочу,
Ані горя не розраю,
Бо в земній тіснині очі
Шлях шукати не бажають!

Вогонь (весело)
Та якої ж стежки-шляху
Хоче смертний розшукати
Серед бруду, серед праху,
Де не можна запалати?

Я (з надією)
Дай же раду і надію
На чарівне воскресіння!
Вже давно про диво мрію
У невпинному борінні!

Вогонь (суворо)
Я один даю свободу
Від безсилля формування,
Нищу зорі і народи
Для казкового світання.
У моїм багрянім лоні
Все згоряє, все зникає,
Лише стогони агоній
Я лишаю в цьому краї!
Запали ж кільцевий пломінь,
Зупинися серед нього,
Скинь примари, йди додому
Крізь палаючу дорогу!

Я (розгублено)
Що залишиться від мене
З того, що ось нині маю?
У багатті у шаленім
Чи себе я відшукаю?

Вогонь (переможно)
Те, що маєш, безупину
З рук, із пам'яті втікає...
Тож затям собі віднині —
Вічне те, чого немає!

Я (зважуюсь)
Розгортайся, любий вогню,
Щоб аж небо пломеніло!
Заглуши останній стогін —
Жалюгідний голос тіла...

Чорногора
Серпень 1972 р.


***

Так далеко, далеко
Відійшли дні ясної розради...
Сніжно-білі лелеки
Та блакитні легенди позаду...

Ах, для чого було, о, навіщо
Вирушати з дитячого раю
У провалля зловіщі,
У дорослі дороги безкраї?!

Заберіте мене, заберіте,
Журавлі із дитячої казки,
До блакитного світу.
До забутої щирої ласки...

1972 р.


***

Заіскриться зірниця.
Будуть обрії добрі.
Щезнуть межі-мережі.
Для героїв крилатих,
Для долаючих ґрати,
Із забутої хати
Вийде Зоряна Мати.
Будуть рими незримі.
Будуть ночі пророчі.
Будуть зорі стозорі.

Для шукаючих шляху,
Не для тих, що із праху,
Для казкових жар-птахів,
Для позбавлених жаху
Будуть діти, як квіти.
Будуть квіти радіти.
Буде Слово-Стомова.
Для живого насіння,
Для проміння й пагіння,
Для зірок мерехтіння,
Для боріння й горіння
Будуть стежки-мережки.
І шептання кохання.
І Мовчання Світання...

1972 р.


***

По всесвітньому базару
Я століттями блукаю...
Із ягнятами у парі
Лева грізного стрічаю.
У злодіїв знахабнілих
Люд купує власні речі,
І, зітхаючи несміло,
Підлим цінам не перечить.
Жеребців праісторичних
Пропонують конокради
Для видовищ ідилічних,
Для ганебного параду.
Все змішалося у вирі
Велелюдного базару —
Люди воєн, люди миру,
І реальності й примари!
Пропонують черні п'яній
Із-під смокінгів та мантій
Низки перлів череп'яних
І фальшивих діамантів.
Лише я в юрбі никаю
Не для жадоби грабунку, —
Власне серце відкриваю
Для безцінного дарунку.
Чорним роєм ходять люди,
Серце мацають скептично:
— А навіщо годна буде
Річ тривожна і незвична?
Я пояснюю потиху:
— Вірне серце — друг надійний,
З ним не згинеш серед лиха,
Вир здолаєш неспокійний,
З ним перейдеш довгі гони.
Як у казці дивовижній!..
— Хай від казки бог боронить.
Не протягнеш з нею й тижня!
Не потрібні нам химери
Совістливі, бунтівливі:
Зробим серце: з полімерів —
Безвідмовне і щасливе!
По базару я никаю,
Людям щирість пропоную,
Та ніяк не напитаю,
Хто дарунок мій купує!
Все даремно, все даремно!
Цілі всі мої товари.
Над базаром вечір темний,
В небі плинуть сірі хмари...
Люд розходиться додому.
Я тамую в серці муку,
Пересилюю утому
І кладу Любов їм в руки...
— Ось, погляньте, любі друзі,
То коштовність не маленька,
У скорботі і у тузі
Вам служитиме вірненько!
Люди дивляться, хихочуть.
Потішаються з Любові...
І ніхто її не хоче
Навіть даром, безкоштовно...
А базарище пустіє,
Наливається імлою...
А у небі Зорі мріють
І... сміються наді мною...

Листопад 1972 р.


Всеохоплення миті*

Бачу, бачу —
Мріє хмарка в блакиті...
Плачу, плачу —
Хочу її зупинити...
Ох, кому це під силу —
Всеохоплення миті?
Не вмирай, білокрила,
Дай тебе полюбити!

Не для тебе
Ніжноплинні цілунки,
Хмари в небі
Для вогнистого трунку...
Сонце ясне
Обійма їх жагуче,
Доля щасна
Їх чека неминуче, —

Ніжні громи,
Блискавиці єднання,
Тиша втоми
І дощі віддавання...
А тобі — лиш надія —
Всеохоплення миті...
Мріє, мріє
Біла хмарка в блакиті...

1973 р.


Народи мені, дівчино, сина...*


Народи мені, Дівчино, Сина,
Уночі народи...
Під кущем молодої калини
Горілиць поклади...

Сяйво зоряне, пахощі квіту
Хай Він вип'є вночі...
Ковалі у Незримому Світі
Приготують мечі.

І ніхто не підніме ту крицю,
Тільки Він, лише Він, —
Коли в нашім Краю заіскриться
Грізний час Дивозмін.

Він устане до буйного герцю
І здолає пітьму,
Бо нездоланність сіяла в серце
Ти, Дівчино, Йому!

Народи ж мені Воїна-Сина —
Козака народи.
На коліна Матусі-Вкраїни
Горілиць поклали...

1 червня 1973 р.


Сюїта кохання*

Коханий, заграй мені тишу
На дивну бандуру Мовчання,
Хай душу мою заколише
Сюїта смеркання...
Заграй на сопілку чекання
Безмовну симфонію дива.
В колисці надій і кохання
Я буду щаслива.

Мій добрий, заграй мені думу
На вечора зоряних струнах,
Акорди щасливого суму
Хай котяться в лунах...
А я полечу до світання
В обіймах твоєї розмови,
В мелодії пісні мовчання,
Нечутного слова...

Коханий, відкрий свою душу —
Волошку у стиглому житі,
Бо стати віднині я мушу
Мовчанням блакиті,
Пелюстками ніжного квіття,
Що зріє між зорями лише...
Мій рідний, у ніч заповідну
Заграй мені тишу...

7 липня 1974 р.


***

Снилось мені... Я стояв на майдані —
Непорушна статуя гранітна.
Люди приходили до п'єдесталу
Літні і юні, злі і привітні...
Тихо вітали. Або проклинали.
Квіти пахучі клали під ноги.
Бачив я їхні турботи й печалі,
Чув міркування, жалі й тривоги.
Звільна минали тягучі століття,
Пилом вкривалася постать камінна.
Серце моє вікове роздирали
Люди байдужі, юрби незмінні.
Їх турбували справи нікчемні,
Заміри суєтні і мурашині, —
Тому ніколи ніхто не подумав,
Що почуває Гранітна Людина?!
Серце ж моє було перехрестям
Стежок, надій, сподіванок народних,
Дух мій палав на багатті любові
До непокірних, бездомних, голодних!
Блиски очей покривало каміння,
Серця потугу — планетне тяжіння, —
Лише у небі далекому чулось
Духу мого стовікове квиління!
Так промайнули неміряні роки...
Ти підійшла до мого п'єдесталу...
Впала громово запона космічна —
Та, що одвіку між нами постала!
Ти упізнала в гранітній подобі
Лицаря вірного, любого брата.
Ти заридала пекучими слізьми,
Щоб сновидіння моє зруйнувати.
Ти цілувала серце камінне,
Кров полилася на плити гранітні...
Ти воскресила мене і забрала
Із перехрестя стежок всесвітніх...
9 липня 1974 р.

Золоті
ВОРОТА


1972-1979

Золоті Ворота


Золоті Ворота? Чи руїни?
Що ви відкриваєте? Кому?
Може, шлях до серця України?
Може, стежку у нічну пітьму?
Цвіллю обросло старе каміння...
Позіхи туристів і юрби...
Тут нема вогню палахкотіння.
Тут нема пісень і боротьби.
Річище звернуло історичне
В інші і примарні береги...
Тут лише таблички ідилічні
Та байдужий гомін навкруги...
Ні! Не може буть! Не мусить бути!
Та невже над гомоном віків
Гримотіння серця вже не чути
В грудях запорізьких козаків?
Та невже заснули вже навіки
Кобзарі прадавні у степу,
Щоб нащадки — вбогії каліки —
Йшли у ніч безмовну і сліпу?..
Не заснули! Чуєте, братове!
Я кажу вам, кличу і кричу,
На Воротях сам стаю, і знову
Відкриваю їх і вам речу:
— Народилась Україна Нова,
Небувала, чиста, мов дитя,
Україна зоряної мови,
Україна Божого Буття,
Україна пісні і кохання,
Та держава, де щезає тлінь,
Україна творчого повстання
Для усіх прийдешніх поколінь!
Йдіть, відважні діти невмирущі,
Понад ешафотами віків,
Приготуйте і серця, і душі
Для казкових зоряних країв.
Я пошлю блакитні легіони
Берегти Ворота Золоті.
Щоб чужі ідеї та закони
Не проникли на стежки святі!..
Україно, вернуться до тебе
Матері, метелики, вогні.
Ясні зорі і хмарини в небі,
Козаки воскреслі і пісні,
Прийдуть діти і барвисті квіти,
Прийде казка і чарівний спів,
Забринять у просторі сюїти
Всіх дерзань і небувалих снів!
Закажу я вхід тюрмі і карам,
Не пущу ні воєн, ні біди,
Одведу у небуття пожари,
Кров і біль — навіки, назавжди!
Україно-Матінко! Воскресни!
Тануть сни, і котяться в імлу...
І Софія — Мудрість Прачудесна
Вже стоїть на Київськім Валу...
Побратими, гляньте на руїни!
То ж не прах, не камені прості, —
То в руці Святої України
Всесвіту Ворота Золоті...


1972 р.

Україно моя*


Україна моя, рідна мати моя.
Хто ти є, хто ти є?
Я питаю про те навесні солов'я,
Я запитую серце своє.
Хто ти є, хто ти є?
Я запитую серце своє.
Я питаю про те у блакитних садів,
Я питаю широкі лани,
Я звертаюсь у небо до вольних орлів,
І наслухую мову луни.
Я питаю в орлів —
І наслухую мову луни...
Мені каже Дніпро:
— Україна — то Я.
А Карпати високі здаля
Все шепочуть: — У горах Матуся твоя,
Невмируща Вкраїнська земля.
Шепчуть гори здаля:
— Невмируща Вкраїнська земля.
Вірю, знаю: — У горах Матуся живе,
У Дніпровськім потоці співа,
Її серце — то небо весни грозове,
Її дума — печаль Світова.
Її серце — живе,
Її дума — печаль Світова.
І зірки вдалині — то Вкраїни вогні.
То все — ти, то все — ти!
Струни кобзи дзвенять,
Україно, в мені,
Ніби райдужні в небі мости.
То все — ти, то все — ти,
Ніби райдужні в небі мости.

1972 р.

Пророча пісня*

Кобзарю, кобзарю, куди ти прямуєш?
— На вольную волю...
Кобзарю, кобзарю, хто шлях тобі вкаже?
— Вітри в чистім полі...
Кобзарю, кобзарю, що в полі шукаєш?
— Прадавню могилу...
Кобзарю, кобзарю, а хто в тій могилі?
— Незміряна сила...
Кобзарю, кобзарю, чи сила та встане?
— Устане, повстане!
Кобзарю, кобзарю, коли те настане?
— В уроче світання...
Кобзарю, кобзарю, в очах твоїх темно.
— А в думці світає...
Кобзарю, кобзарю, ти плачеш печально?
— А серце співає...
Кобзарю, кобзарю, чого воно раде?
— Бо впала неволя!
Кобзарю, кобзарю, хто мовить про теє?
— У полі тополі...
Кобзарю, кобзарю, куди йдеш віднині?
— По білому світу!
Хай волю шанують, хай пісню співають
козацькії діти!..
Кобзарю, кобзарю, чи вернешся з поля?
— Вернуся, вернуся...
Коли, мій кобзарю?
— Як встане з могили
Прадавня Матуся...

1974 р.


Небесна Січ*


Розкривайте серце, розкривайте
Громовицям буряним навстріч,
Споряджайте душу, посилайте
У останню, небувалу Січ!
Хортиця небесна підіймає
У похід нечуваний полки,
До порогів духу поспішають,
Чуючи литаври, козаки.
Гей, литаври неба голубого,
Гримніть дужче, в душу стугоніть.
Розбудіть розіп'ятого Бога,
Розрубайте віковічну кліть —
Ту в'язницю серця молодого,
Що бійців незримо сповива!
Хай від Материнського Порога
Ляже стежка — огненно-жива.
Нам нікчемних привидів боятись?
Ми ж безсмертні Всесвіту Сини!
Час грозову силу підіймати
Для святої правої війни!
Вийдіть в Неба невимірну волю,
І гукніть прадавнього коня,
Що пасеться в Зоряному Полі,
Що між скель невидимих ганя.
Заірже товариш стокопитий,
Стрибне у небесну височінь,
І розвіє в просторі відкритім
Нашу тугу, нашу голосінь!
Ми забудем віковічне горе,
Меч звитяги блисне на чолі,
І не Чорне — Полум'яне море
Заклекоче на Новій Землі...
Бачу хвилі... Небувалі хвилі!
Чую Божу Думу кобзарів...
І пливе Козацтво Огнекриле
До нових, казкових берегів...
Ураган історії лютує,
І вітрила неба напина...
Брате мій нескорений, ти чуєш?
Нас тривожно кличе далина!
Б'ють литаври у серця народів,
Чайки вже маячать на воді...
Як не станеш нині до Походу, —
Пізно буде каятись тоді!..
Розкривайте серце, розкривайте
Громовицям буряним навстріч!
Споряджайте душу, посилайте
У останню, Полум'яну Січ!..

1974 р.


***

Хтось сказав мені: — Смішний диваче,
Твоє серце у пустій турботі.
Чом за Україною ти плачеш,
…Звідкіля твоя дурна скорбота?
Це ж лише історії химери,
Для віків то є хвилева піна!
Геть проходять планетарні ери, —
Що твоя мізерна Україна?!
І твоя співуча ніжна мова,
І пісні трагічні, елегійні —
Лише слід чаклунської підкови,
Що згубили коні чародійні!
Я сказав: — Можливо, хай так буде,
Зрештою — усе на світі тлінне…
Тільки що ж мені наповнить груди,
Як із серця піде Україна?
І яку я пісню заспіваю,
І які згадаю я походи,
За яким далеким небокраєм
Я побачу ще Дніпрові води?
І яку в майбутньому дружина
Заспіва над сином колискову?
Чи в очах зажевріє сльозина,
Як почує він нерідну мову?
Він сказав: — Наївний небораче!
Сентименти всі твої даремні:
І пісні, і подвиги козачі
З'їла геть історія недремна!
— Час міняє все — моря і сушу,
Антлантиди тонуть, виникають,
Пропадають і сонця і суші,
А тим більше — нації щезають!
Це ж тобі не д'явола спокуси,
А питання архінаукове:
Трусонуть Європу землетруси —
Де тоді і Україна й мова?
Я сказав: — На Марсі опинюся,
Я і там, у кратерах суворих,
Матері Небесній помолюся,
І побачу знову Чорне Море.
Я і в пеклі сотворю Карпати,
Спів бандури, тополині віти,
Ветху стріху батьківської хати,
Кобзаря безсмертні заповіти!
І Дніпро до мене засміється,
Давню думу заспіва матуся,
І козацтво з Січі озоветься,
Я воскресну, з пекла вознесуся!
Не страшні ні смерті, ані зміни,
Бо в душі несу незламну вірність,
Бо коріння рідної Вкраїни
Проростає в Серця Невимірність!

1974 р.


Блакитна Україна

Пестили мене Предивні Руки,
Формувала Мова-дивина,
З мелодійних янголиних звуків
Ткалась пісня Духу чарівна.
Наливались силою рамена,
Обрій зору ширився і ріс...
І толі крилатий Геній в мене
Увійшов і до зірок поніс...
І душа жахалася дитинна
Мерехтіння зірок і планет,
Та солодкий був політ орлиний,
Безупинний в невідоме лет.
Геній мовив: — Ось твоя країна,
Поле духу царського твого.
Ти — владар безмежності незмінний,
Повелитель світу оцього!
Хочеш — засяють нові зорі,
Забажаєш — згаснуть всі світи!
Скажеш Слово — і в пустім просторі
Може казка нова розцвісти...
Але є у глибині забутій
Міріяди всесвітів д у ш і;
То Титани, в Тартарі закуті.
Всі вони — твої товариші.
Злий Чаклун зіткав для них тенета
З їхніх снів, пісень і доброти,
Із творінь художників, поетів,
Із шукань, і мрій, і марноти...
Оточив Чаклун той світ химери
Прірвою пітьми і небуття,
В світі тім ніхто не знайде двері
У світи Свободи і Життя...
Чи волієш ринутись у морок,
Щоб далеким друзям помогти,
Щоб розвіять сутінки і горе?!
Дух мій мовив: — Я готов іти!
Засміявся Геній срібнокрилий:
— Лиш такого слова я чекав!
Народися в пітьмі, сину милий,
Серед гроз, прокльонів і заграв!
Дам тобі я Матір-Україну,
Дивну Діву темної Землі,
То — твоє кохання лебедине.
То — твої надії і жалі!
Сповни душу мовою Вкраїни,
Пий до дна страждання гіркоту,
Полюби і творення, й руїну
Всю її — і грішну, і святу!
Слізну думу, буряні походи,
Шибениці, палі і хрести,
Мужність воїв, і дівочу вроду,
І безсилля осягнуть мети...
Покохай окрадену й закуту
Обніми невинну і німу,
Поцілуй тисячолітнє путо, —
І тоді — тебе я о б н і м у...
Ти відчуєш силу і поління.
Ти розвієш морок Чаклуна!
Над безодню — в зірок мерехтінні
Встане доля світу осяйна!
Ти зумій з'єднати воєдино
Зло й Добро, і полум'я, і тлінь,
Тишу Божу й ревище звірине,
І молитву, й грім палахкотінь!
Лиш тоді замучена й закута
Переступить прірву небуття,
Коли міст ти викуєш із пута,
Як Життя сотвориш з Нежиття...
……………………………………
Сталось так! І я пірнув у морок...
І минали ери і роки...
І шукав я в клекоті і горі
Знаки Благовісної Руки.
Тьма ревіла.
І шипіли змії.
І росли могили у степах.
Рокотали кобзи. Гасли мрії.
І струпився кров'ю битий шлях.
І до прірви знов беззастережно
Ніс мене жахливий ураган...
І ось там — на боці протилежнім
Я побачив світозарний стан...
То була вона — Вкраїна-Діва
Серед сяйна, в зорях, у вінці.
А довкола — краю вільне диве
Море трав і квітів пагінці...
І її у коло замикали
Душі ясні вірних козаків,
Звуки дум, і мрії, і хорали,
І кохання тисяч Матерів...
Тут, де я, — кривавилися грози,
І стогнала змучена земля...
І, тамуючи столітні сльози,
Я почув глаголи іздаля:
— Любий сину! Бачиш — та безодня
Сповнена терзань і німоти!
Прірва та ковтає всі народи,
Всі повстання, мрії і мости!
Вже пора! А шляху все немає!
І його відкриють лише т і,
Хто полюбить пекло серед Раю
І Буття у Вічнім Забутті!
Суджено це Синові Вкраїни!
Я тобі допоможу, іди!
Понад світом сонним і тривожним
Через прірву небуття гряди!
І сяйнула в небі блискавиця,
І забута пам'ять вирина...

УКРАЇНО — ЗОРЯНА СЕСТРИЦЕ!
УКРАЇНО — МАТІНКО ЗЕМНА!

Воскресайте, злийтеся докупи
Понад перепонами століть!
Кості матерів, козацькі трупи,
Оживайте, у життя ідіть!
Ляжу я над прірвою страшною,
Творячи дороги і мости,
Від того падіння наді мною
Небувалі спалахнуть світи!
Йдіть по серцю,
по чолу,
по грудях!

На тім боці — Заповітний Край!
Час останній!
Поспішайте, Люди!
Нене Україно!
Поспішай!

9 січня 1977 р.

Ой ходив я в полі*

Ой ходив я в полі, ой ходив я степом,
Гей, ходив я в полі при дорозі...
Ой шукав я долю, гей шукав я волю,
Гей, шукав я долю на морозі...
А дорога в'ється, а мороз сміється,
А моєї долі все немає...
Чи вона у лоні, чи в тяжкім полоні,
Чи вона між зорями блукає?..
Ой ходив я світом, і весною, й літом,
Все шукав Причинну Україну.
А побачив сльози, а побачив грози,
А почув лиш пісню солов'їну...
Сльози висихають, громи затихають,
Соловей співає, не змовкає...
А моя Вкраїна — Пісня Лебедина —
Новий шлях до Вирію шукає...
1978 р.

Легенда про Січ

Балада

Хтось там базіка, що Січ зруйнували
І розгромили козацьку потугу,
Що Катеринині пси-генерали
Волю навіки припнули до плуга,
Хтось там доводить, що Казки Твердиня —
То сміховинна луна історична,
Запахи Дикого Поля полинні
Та сентименти дідів романтичні,
Хтось запевняє, що диво-герої
Закам'яніли у скіфській подобі,
Й стала їх слава дитячою грою
На архаїчному спогадів гробі!..
Все те — неправда, кохані братове!
Я оповім нині правду велику,
Тільки не слухайте ницого слова
Від звироднілих, од без'язиких...
Сталося так... Генерал Текелія
Взяв у облогу притулок орлиний.
А отамани в останній надії
Раду зібрали в ніч горобину.
Палахкотіла козацька колиска...
Та характерник — мудрий, старезний —
У ореолі перунових блисків
В душу братерства дивився столезну.
— Правда проста, як щоденне світання,
Правда гірка, ніби путо п неволі:
Марні покиньмо тепер сподівання —
Одвоювати полегкість у долі!
Є дві дороги — одна до покори,
Інша — у Зоряні Вічні Хороми.
Перша — то муки, зневага і горе,
Друга — стежина небесного грому!
Гей, вибирайте, діти кохані:
Долю приземлену, долю крилату!
Ці — хай ідуть у одвічне блукання,
Ці — вирушають до Нової Хати!
Ну-бо! паліте вогнище яре!
Так, мої лицарі! Станьте у коло!
Хай нині вражої сили примара
Нас пожене у Небесному Полі!
...Бачили ті, що лишалися жити,
Бачили ніби й солдати ворожі,
Як у вінку із волошок та жита
З неба спускалася Матінка Божа.
Прямо до Неї з пломінної Січі
Йшли непокірні, йшли вогнеликі,
Ніжно дивилися н зоряні Вічі
І... пропадали в безмір'ї великім...
……………………………………..
Так промайнули віки невимірні.
Хортиця нижня в тумані розтала.
Лицарі ж Волі у Краї Зазірнім
Січ Небувалу вже збудували.
Гляньте ночами на ясне склепіння —
То палять вогнища лицарські лави,
То променистих щабель миготіння,
То мерехтіння грядущої слави.
Диво зростає в серці народу,
З неба злітає крилате насіння.
Будьте готові до нових походів —
Довбиші б'ють у литаври сумління!
І не зупинять звитягу небесну
Інші Потьомкіни чи Текелії!
Браття, виходьте з полонів облесних
В Січ Полум'яну великім мрії!..

Квітень 1978 р.


17 червня 1775 року*

Кругом - чужі полки.
Горить кохана Січ.
Навіки козаки
Ідуть у темну ніч...

А Хортиця мовчить —
Зґвалтована вона.
І чайкою ячить
Вкраїнська далина.

Довкола йде пітьма.
Почався рабський день,
Віднині вже нема
Походів і пісень,

Віднині вже земля
Породить наймитів,
А дума звеселя
Тепер своїх катів.

Лиш тлітиме в житті
Надії пломінець,
Що стане в майбутті
Початком наш кінець...

Кругом — чужі полки,
Горить кохана Січ...
В безсмертя козаки
Ідуть крізь темну ніч...

17 червня 1978 р.


Балада про кобзу


Йде кобзар із Києва до Січі,
Слуха мову степу і Дніпра,
Сльози України ревно лічить,
На сумлінні боліснім збира.
Очі пісні дивляться у душі,
Хоч немає видимих зіниць,
Віща дума боляче ворушить
Серце у дівчат та молодиць...
Кобзаря запрошують у гості,
Як же на той поклик не піти?!
Зерна пісні засівають простір,
Щоб безсмертним рястом прорости.
Ветха кобза плаче і сміється.
Там засмутить, інде — звеселить.
Щедрими дощами озоветься,
І заповнить грозами блакить...
………………………………….
Знов шляхи — далекі, невеселі.
Половецькі баби серед трав...
Проминувши чигиринські села,
Той кобзар на сонці задрімав...
Та співцеві спиться і не спиться...
Маряться козацькі береги...
Раптом чує — стугонить землиця!
І збагнув, що близько вороги.
Коні злобно рвуть стальні вудила.
Де ж ви, козаки-товариші?
Став кобзар самотньо на могилі,
Кобзу заховав у спориші...

І над нею чарівницьке слово
Молитовно вимовив співець...
………………………………….
Дума в Січі не лунала знову,
Невблаганний наступив кінець.
Але кобзи чужинецька сила
Не знайшла в сухому бур'яні,
Від заклять пішла вона в могилу,
Причаїлась десь у глибині...
Промайнули роки... чи століття?
Дума не закінчилась оця!
Прокотилось чорне лихоліття
Від Карпат славетних до Дінця.
Як на Україні потемніло —
Задзвеніла кобза з-під землі...
Про дива ті жито шелестіло,
Стукали у кузнях ковалі.
Про ту казку мовила малеча,
Граючись в пилюці на шляху,
Клекотом орлиним і лелечим
Слово те звучало в ніч глуху...
І відчувши чарівницьку силу,
Схаменулись люті вороги,
Кинулись до Віщої Могили,
Взявши і лопати, і плуги.
Що копнуть — а кобза не дається,
Поринає в землю, в глибину,
То вона ридає, то сміється,
Котить над Вкраїною луну!
Глибше, глибше риють посіпаки,
Жовкне під могилою трава...
Що таке? Немає кобзи й знаку,
А вона гучнішає, співа!
Проростає в землю України,
Сонячними струнами гуде,
Обнімає пісню солов'їну,
Понад світом збудженим гряде!
У нічному небі заясніло —
Небувала жевріє Зоря!
Всеосяжна Кобза забриніла...
ВЕЛЕТНЯ ЧЕКАЄ...
КОБЗАРЯ...

Серпень 1978 р.


***

Ой маю, маю
Хатку у гаю,
Квіти довкола,
Ніби у раю...
У тім гніздечку
Та дві Пташини,
А під віконцем
Кущі калини...
Сумують квіти,
Тужать Пташата...
Посеред Раю
В задумі Хата...

5 червня 1979 р.


Ластівка

Блакить —
І ластівка у небі!
Летить —
Нічого їй не треба.

Крильми
Торкнутись блискавиці!
В грози
Напитися водиці.

Завжди
Учися у пташини,
Іди
На грозові вершини!

Життя
Спрямуй у далі сині,
Буття
Дарує літ орлиний.

І хай
Немає друга в тебе, —
Зважай
Лише на дружбу неба...

9 червня 1979 р.


Дзеркало*

Де побачиш дзеркало — розбий!
То воно зіткало наші шати.
Блиск отой — холодний і німий —
Нас до нього змусив повертати.
Ми зирнули у світи площин,
Ми себе побачили окремо,
І від Батька одірвався Син,
Вдаль пішов стривоженим Големом.
Бідний робот! Вже пройшли віки,
Він все бродить, загляда в дзеркала:
Там повзуть якісь чоловіки,
Птахи, риби, леви і шакали.
Звідти зорі блимають, сонця,
Там ліси видзвонюють заклично,
Ходить бідний робот без кінця,
Зазирає у свічада звично...
І забув, забув уже давно,
Що усі ті образи несталі
Лише снів імлисте волокно,
Що його витворюють дзеркала!..
Де побачиш дзеркало — громи!
Те, що є — ніколи не вмирає!
Бий в холодне марево грудьми,
І воно тебе не зупиняє!..

20 липня 1979 р.


Вічній дружині

Ти знайди мене скрізь на вибоїнах долі —
Чи під сонцем ясним, чи в понурій пітьмі,
Виглядай мене, люба, із тяжкої неволі,
Не забудь мене, дивна, у байдужій тюрмі.

Ти знайди мене, рідна, поміж вихорів часу,
В океані віків, серед шелесту снів...
Прислухайся, як ніч денне сяйво погасить,
До ходи неспокійних земних шукачів.

Десь я там у грозі, десь я там серед бою,
Десь я тихо стогну, чи сміюся, чи п'ю,
Десь я в небо дивлюся і марю тобою,
Десь я долю шукаю тривожну свою...

Ти впізнай мене, мила, в солов'їному співі,
І не смій пропустити в подобі старій,
Бо я вічно вмираю й народжуюсь знову,
І шукаю тебе, поспішаю на бій!

Ти приходиш у дні, як гуркочуть литаври,
Як лунають громи, як мечі брязкотять,
Як виходять до герцю блакитні кентаври
І збирають титани нечувану рать.

Доторкнись до чола, де посіяно терни,
І над прірвами встануть небесні мости,
І до них моя доля, можливо, поверне,
До хатини тієї, де ждеш мене ТИ...

1 серпня 1979 р.


Гроза з тюремного вікна*

Біла хмара повстає на чорну хмару,
Небо грозиться, викрешує вогні.
То чубаті козаки і яничари
Загукали, закружляли у борні!
Гей, виблискують небесні ятагани,
А над ними грізні списи січові,
Наступають, гонять тучі нездоланно
Шаленіючі хлоп'ята лугові!
Щось ворожий голос буркає облесно,
Та дзвінкі удари чути на землі:
То розковують невільників небесних
У міжзоряних просторах ковалі.
Подалися чорні хмари-яничари,
Малинові стяги мають, як живі!
Піднебесна загорілася Скутара,
Розпалаються хурдиги вікові!
Затихають сколошмачені простори,
Позбиралися у небі козаки,
І пливуть до Січі через море
Білі чайки, чорно-сині байдаки...


8 серпня 1979 р.


Наперекір*


Всьому наперекір, усім наперекір
Летіти в ніч,
Зірвати сітку снів, вдихнути сяйво зір,
Почути їхню річ!
Про що вони дзвенять, про що мовчать вони
Віки, віки?
Що сіється вночі на зоряні лани?
Людські думки!

О розуме їдкий, о розуме хисткий!
Не сій же зла,
Щоб в зоряні жнива, у день отой святий
Любов цвіла!

Всьому наперекір лиш правдою засій
Той дивосвіт,
Крізь громи катівень, крізь пекла буревій
Спіши в політ!
Усім наперекір, всьому наперекір
Будуй мости!
Одна нога в пітьмі, а друга — поміж зір...
То будеш ти!

20 жовтня 1979 р.

Матері*


Рідна моя і замучена птахо,
Бачив тебе я в тривожному сні...
Свічку несла ти до чорної плахи,
Щоб присвітити дорогу мені.
Та не було мене там, на помості,
Лише вугілля і зморений жах...
Ти голосила на чорнім погості
Й помандрувала по диких світах...
Біла сорочка, мов привид, з'являлась
В чорних проваллях, у ямах темниць,
Свічка твоя миготливо сіяла
В тисячах жадібних, дивних зіниць.
Та не знайшлось поміж них твого сина,
Вийшов давно я з тілесного сну,
Птахом полинув на Україну,
Щоб проспівати тобі про весну.
Чуєш, матусю, чуєш, кохана, —
Ось над тобою летять журавлі,
Тхне курликання — пісня світання, —
В ній мої радощі й тихі жалі.
Чуєш — торкаються клени до шиби?
Я сповіщаю про дивний приліт.
Давні блукання, і сльози, і хиби —
Все потонуло у вихорі літ!
І лише очі твої, ніби свічі,
Понад віками палають мені...
На дивовижне, на зоряне віче
Підемо разом в блакитному сні...

27 лютого 1980 р.


***

Із суєтного терзання увійди в тисячоліття,
Обніми душею вічність і пливи у всебуття,
Хай летить усе мізерне за вітрами, ніби сміття.
Все лукаве і обманне щезне хай без вороття,
Хай на попелі руїни голубіє нове віття
І на обрії чарівне розгортається життя.

28 лютого 1980 р.


Сестрі

Сестро моя — полонянко віків,
У очах твоїх туга і жаль.
Через темряву слів, понад куряву снів
Поспішаєш у даль.
То ведеш волохатих синів
Крізь болота первісні й мости,
То очолюєш тих вояків,
Що із смертю на «ти»!
То долаєш варяжські моря,
Відкриваєш десь землі нові...
І сія над тобою зоря,
На стовічній твоїй голові.
І прийшла ти цей раз до Дніпра,
Ще дитям із того корабля,
Де Учитель, що вік не вмира,
Щось нам шепче здаля...
І кипить дивна сила в тобі,
Замерзає в тілесній труні,
Знемагає в тяжкій боротьбі...
Видно це — лиш мені!
Збережи, збережи той напій
Для епох небувалих і ер!
Буде свято ясне, буде бій —
Не такий, як тепер!
Спалахнуть міжпланетні моря
Кораблями далеких світів,
Нас покличе кохана зоря
До вогненних братів!
І в Мовчання повернемось ми,
Де зустрінуться рідні серця,
Де з'єднається з нами — дітьми
Рідна Мати — Лицем до Лиця...

3 березня 1980 р.

Тюремний побратим*

Чорні птахи сіють жахи
І тяжку печаль,
То кружляють понад дахом,
То летять у даль.
А мені зовсім не сумно
З чорним птахом цим,
Ворон той глибокодумний —
Рідний побратим.

Він мене вітав протяжно
В тиші вечорів,
Як в готель малометражний
Я за ґрати сів.
Він мені вселяв надію
На грядущі дні,
Малював для серця мрію
Крильми вдалині.

І віднині — в бурі, зливи,
В зоряних світах —
Буде вісником щасливим
Друг мій — чорний птах!

17 квітня 1980 р.

Цвітуть каштани*


Цвітуть каштани
В моїм саду,
І я, мов п'яний,
Іду, бреду...
Небесне поле —
Мій диво-сад,
На видноколі
Каштани в ряд.
Свічки вогнисті
Внизу, вгорі,
Дає намисто
Зоря — зорі.
Ті намистини
Плетуть вінки
У Сад Єдиний —
Віки, віки...
Ідіть до мене,
Мої брати,
У даль шалену
Тут є мости —
Мости любові,
Мости пісень.
Щоб знову й знову
Горів цей день...
Щоб вічним Паном
Весна цвіла.
Мої каштани
Щоб зберегла...

9 травня 1980 р.


***

Що сильніш — мале, а чи велике?
Що могутніш — предмет чи слова?
Куля убиває чоловіка,
А від слова серце ожива...

Як же розібрати ті мережі,
Що важніше — день чи темна ніч?
Все єдино в зорянім безмежжі:
Слово — річ, і всі предмети — річ.

З речі-слова
вийшла річ-Людина,
Зоресвіт — і духу океан.
У руках Людини і зернина,
І космічний всеосяжний лан...

1 вересня 1980 р.


***

Десь на кручі — далеко, далеко —
Хатка мила...
В ній моя доля-лелека
Квітку згубила.

Пелюстки обриває негода:
Любить — не любить!
Що чекає ту юну вроду —
Щастя, згуба?

Дві маленькі мої лелітки —
Жовта й синя,
Дві самотні, тремтливі квітки
На бадилині...

Десь пішло їхнє щастя бідне
До циганів —
Волохате, старезне, рідне,
Все в тумані...

Чи було воно, чи приснилось?
Хто ж те мовить?
Хто поможе здобути сили
І любові?..

Ви до Сонця прагніть, молітесь,
Лиш до Сонця!
Може, вернеться щастя квітам
Під віконце...

2 листопада 1980 р.


Підсумок

Мара
Вмира.
Живе
Зове.
Лечу —
Свічу.
Дивись
Увись!
Святе
Росте,
Мара
Вмира!

Плекай
Розмай
Тих див,
Що снив.
Дух мрій
Посій
В ґрунти
Мети.
Убить
Ту мить
Надій
Не смій!

31 грудня 1980 р.


Звідки?..

Любі читачі!
При зустрічах з вами частенько чуєш запитання: де ви народилися, де вчилися, як стали письменником, чому вибрали ту чи іншу тему, чому пишете се чи те. Хочу відповісти на всі можливі й неможливі запитання одним-единим жартівливим заспівом.

Мене в полі породив
Синьоокий Зоре-Див.
І Земля, неначе Мати,
Стала хлопця колихати...
І приснилося мені:
Іде легінь на коні —
На козацькому коні
В малиновім жупані...
І побачив козачина,
Що в житах якась дитина —
Голомозе, голе, босе,
У віночку із колосся,
У волошковім роздоллі,
В українськім диво-полі,
В диво-полі, у три-полі,
У одвічнім терно-колі...
Здивувався той козак:
Що за дивний долі знак?
Чи відьомська ця дитина
Чи із неба — янголина?
Погадав не більше миті,
Взяв мене у тому житі
Та й закутав у жупан...
І поїхав я, мов пан,
На козацькому коні
В запорозькім жупані.
Край дороги біля клена
Хлопця стріла наречена.
Він мене їй подає
І словами виграє:
— Ось тобі, крім чоловіка,
Ще й забава невелика,
Подарунок Зоре-дива,
Буде доля в нас щаслива!
Засміялася дівчина,
Що така в них с дитина.
Цілувала, милувала,
У любистку обмивала...
Пересидів я тоді
У лелечому гнізді,
Доки гралося весілля,
Святкували новосілля...
І рішили мама й тато
Мене людям показати...

...Покотились буйні літа
Наді мною, понад світом,
Над роками, над думками,
Над казковими стежками...
Все частіше мені сниться,
Що лежу я у пшениці,
Що я бавлюсь серед жита,
Тільки зорями покритий,
В диво-полі, у три-полі,
У одвічнім терно-колі.
Це було чи не було?
Часом спогад замело...

Чи відьомська я дитина.
Чи із Неба — Янголина?!.

1 лютого 1981 р.

Колесо Еклезіаста

Все відносно у широкім світі —
Хтось вмира, а хтось на тім живе...
Птах конає, риба б'ється в сіті,
З них життя зародиться нове...

Я в темниці б'ю об мури лоба.
За вікном — кохання голубів,
Їм мої терзання до хвороби,
В'ють собі гніздечко у трубі...

Так усе, отак усе довкола,
Як казав старий Еклезіаст:
Божевільний крутить давнє коло
І віками топче той же ряст.

Тільки ось питання: а навіщо?
То ж неусвідомлений полон!
Ворухнись, і марево зловіще
Утече, немов дитячий сон.

Лиш знайти, знайти чарівне слово,
Щоб душі гукнути: пробудись!
Крила у собі відчути знову,
Ринутися з мороку увись!..

31 квітня 1981 р.

Самотня пісня*


Ой, порай мене, мати, порай
Де мій згублений рай
Знай, мій сину розгублений, знай,
Що твій рай — рідний край...
Ти летиш по далеких світах,
Мов засмучений птах,
У чужинських полях і лісах
Лише пустка і жах...
Повертай з чужини, повертай
У весняний розмай...
Знай, мій сину розгублений, знай,
Що твій рай — рідний край...

21 серпня 1981 р.


***

В зачаровану путь
Пропливають віки, наче тіні.
Лише миті живуть
У гарячого серця тремтінні,

Лиш вони, лиш вони,
Ніби зерна, летять над світами,
Із душі глибини
Виростають дітьми і квітками.

Вічна мить, дивна мить,
Всеосяжна, як це видноколо,
Де ряхтить і зорить
Таємниче Уранове поле,

О прийди, освяти
Мого серця болюче горіння,
Дай зрости у світи,
Де безсмертні розквітнуть пагіння.

О душі пелюстки,
Між якими таємна зернина,
Вас полонять віки,
А зернина у землю порине,

З того вона вона
В мить урочу листком затріпоче..
Мить ясна, мить рясна —
Мого серця надзоряні очі!

3 листопада 1981 р.


***

Доленько, де ти? Стиха озвися.*
— Я — твоя тінь...
Ось піл ногами лежу, подивися,
У пилюзі, на постелі терпінь...
Доленько люба, хто ти, яка ти?
— Я — твоя сила!
В ямах темниць, під сокирою ката
Міць нагнітила...
Доленько тайна, як тебе звати?
— Я — твоя мрія...
Вийшла колись із Правічної Хати
У буревії...
Доленько рідна! Тебе я приймаю —
Любу, убогу...
Підем пустелею до Небокраю,
В гості до Бога...
Сонце палюче, гади лукаві —
Все промайне...
Ти — моя радість, ти — моя слава,
Лише не кидай мене!..

27 листопада 1981 р.

Людина-Всесвіт

Якщо, справді, Всесвіт у Людині,
Тоді кожен у собі хова
Простору і часу полонини,
Цілої історії дива...
Є в мені клітини-хлібороби,
Є добро, гріховність і цнота,
І в душі страшна пустеля Гобі.
Де гасає чорна самота.
Десь в задумі мудреці-нейрони,
Десь в атаці вірусів юрба,
І клітин братерських оборона,
Спокій, мир і знову боротьба.
А в глибиннім таємничім краї
Волі славне Товариство є.
Кров вирує буйним дивограєм,
Струменем в пороги серця б'є.
Як усе здола навала сонна.
Не змовкає там триножна річ.
То — душі моєї оборона,
То — моєї України Січ!
Так буває: епідемій зграї
Вріжуть в тіло смерті лемеші;
Січ моя свій голос піднімає,
Збуджує повстання у душі,
І тоді литаврами тривоги
Віче серця голос подає,
Кобзарі виходять на дороги,
Всенародне рушення встає.
Геть втікають зайди і нероби,
Пісню волі чути на зорі.
І в мені радіють хлібороби,
І в мені співають Матері.
Славен будь, мій Всесвіте блакитний!
Побратими, не змикайте віч,
Бо твердиня духу непохитна,
Доки нерушима Серця Січ!

2 січня 1982 р.


Чорні діри космосу

Чорні ліри — то в'язниці галактичні,
В них титани ще з правіку у тюрмі.
І панують там закони фантастичні,
Самознищують себе вони самі...

Там пряме усе закручується круто,
Сили руху вічно бачать дивний сон,
Там на променя навішується путо,
Вільні кванти попалають у полон.

І кружляють в нескінченній каруселі,
Час і простір спресувавши в моноліт,
В тій прачорній пересиченій оселі
Мить одна ковта мільйони літ.

Галактична стогне жадібно корова
І вимахує рогами поміж зір,
Молоко її, замішане із кров'ю,
Доять, цідять хижі пальці чорних дір...

15 січня 1982 р.


***

Відкриваю вічі на світанні,
Ніби приступаю до роботи...
Наче білка, мчуся безнастанно
В колі повсякденної турботи.
Я приймаю ношу цього світу
На свою чутливість та мінливість,
Мої нерви, мов казкові віти,
Відчувають всю його примхливість.
І нема для світу ні закону,
Ані смислу, ані рамок міри, —
Всі ті речі — наші забобони,
Наші страхи і жадоба віри...
Боїмось ми просто зрозуміти,
Що і люди й зорі у Безмежжі —
Лиш самотні чудодійні Діти
На пустельнім серця узбережжі,
Що усі диктатори та війни,
І насилля, муки і жадання —
Лише спроби — дикі, безнадійні
Осягнуть небачене Кохання.
Те Кохання — до Самого Себе,
Бо нікого в Світі більш немає —
Ні на зорях у далекім небі,
Ні в химернім потойбічнім Раї...
Всюди ми, усюди — наші муки,
Наші спроби вийти в Небувалість,
І тремтячі від безсилля руки —
Від безсилля осягнути сталість.
Породили ми себе в химеру
З Цілості — Єдиної, Святої,
І пішли в періоди та ери
На стежки розвою і розбою.
Розгубили ми себе в Хаосі,
Світлі шати дарували тіням,
Лиш надію змучену ще досі
Віддаєм грядущим поколінням...
Зупинімось, зупинімось, Браття,
Пробудімось з вічного шукання,
Хай осяє Зоряне Багаття
Ще з Правіку Суджене Повстання!
І тоді Світило Праблакитне,
Всі сонця зібравши в себе, встане,
І тоді пустеля непривітна
Затріпоче цвітом полум'яним.
І тоді побачить Дух Людини,
Що в Ньому — Всесвітня Праоснова,
Що усі низини і глибини —
То пелюстки нашої Любові!

2 квітня 1983 р.



ВІЧНА
ТАЙНА

Цикл

Пісня Небесних Лебедів*

Вічна Тайна кличе нас,
Вічна Тайна кличе!
Птаха-Вожака наказ
В просторі курличе!
Вилітай у Рідний Край
Всі, хто має крила.
Жде нас ясний небокрай,
Жде Вітчизна мила.
Таємниці поклик чуть
Понад сонним містом,
Крила Лебедів несуть
У висоти чисті...
Розривай завісу сну,
Ніби павутину,
Линь у неба глибину,
В долю Лебедину...
Вічна Тайна кличе нас,
Вічна Тайна кличе...
Птаха-Вожака наказ
В просторі курличе!


Пісня про небесного коваля*

Жив коваль-чарівник у правічнім гаю край дороги,
(В цілім світі широкім відомо його ремесло).
Доручили кувать йому Слово Полум'яне давнії Боги
І урочий Світанок призначили — вельми таємне число.
Дні летять, ніби птахи. І треба кувати це Слово!
Тільки люди ж ідуть, замовляють підкови й мечі.
Тим царям захотілось для тюремної брами обнову.
Тому вкрай необхідні для жінки нові рогачі.
І жаліє коваль тих людей, сіє вироби марні у світі,
Забуває про Слово Огнисте, заповідане здавна йому.
І згасає талант. І лягають на плечі століття.
Покривають утомою серце, відпливаючи в тьму.
Небо все ще чекає і надіється знову і знову,
Лиш умови своєї воно з ковалем не міня —
Грізний час недалеко, світ жадає Вогнистого Слова
І урочий Світанок уже осідлав чарівного коня.


Народи мене, Матінко Божа*

Народи мене, Матінко Божа,
В Новий Світ народи,
Поклади мене в Зорянім Ложі,
Щоб не знав я біди.
Хай сповиє мене те Мовчання,
Що у серці Твоїм,
Хай моєю оселею стане
Твій надзоряний Дім.
У обіймах Твоїх задрімаю,
Мов дитя, залюбки,
І не треба вже іншого раю —
На віки... на віки...
А як знову настане тривога,
І Земля спалахне —
У далеку криваву дорогу
Ти розбудиш мене.
Я пройду крізь ворота тілесні,
За похмуру межу.
Та Твій образ, Матусю, чудесний,
У душі збережу...
Лиш одне я молю: у долині,
Де страждання завжди, —
Не покинь Твого вірного сина
Серед лиха й біди.
Ти вдихни мені мудрості й сили,
Певність в ділі святім,
І здолаю я темну могилу,
І вернуся в Твій Дім...

Політ без повернення*


Давня казка говорить, що в небі живуть
Легендарні крилаті створіння.
Старші птахи дітей споряджають у путь
І дарують летюче уміння.

Не сідають на землю казкові птахи,
Бо життя їх у вічнім польоті,
І ночами і днями долають шляхи
Понад грози, і бурі, і сльоти.

Гей, далекий політ
Понад війни, і горе, і терни!
Новий світ, дивний світ
Просить в ниву посіяти зерна!
Вічносутнє крило
Хай не втомиться понад віками,
Путь назад замело
Ураганами літ і зірками...

Найбуйнішому саду є свій листопад,
Є пора зневажать і любити.
І найкращий пілот повертає назад,
Щоб ізнов у затишку спочити.

А тому, хто вирощує крила, нема
Із польоту назад повороту,
Його кличе удаль Таємниця сама,
Яку треба одвічно бороти!


Душі крило*

Скидай ману, вставай зі сну!
Горить Зоря і кличе йти...
Дивись на схід, стрічай весну,
Готові зоряні мости!
Дивись за обрій, в далину...
Відкрийте слух, відкрийте зір,
Зника імла, щеза пітьма...
Летять лелеки із-за гір,
Зими нема! Зими нема!
Весні усміхненій повір...
Росте крило — душі крило!
І кличе даль, блакить зове...
І райдуги перевесло
Над світом іскриться нове...
Росте крило... Душі крило!..


***

Дай мені, Нене, Мову,*
Ніби в Небесного Грому,
Хай моє чисте Слово
Сповнить Твої Хороми.
Дай мені, Мамо, зброю —
Божую Блискавицю,
Хай вона кличе до Бою,
Хай піднімає лиця!
Щоб у очах не зникла
Світоносна жарина,
Як у космічних циклах
Вістка про Твого Сина!


Пісня Будди*

Пробігають роки. Пролітають віки.
— Піднімайте вітрила! — лунають кличі.
Та даремно готують похід вояки,
Іржавіють у піхвах двосічні мечі.
Поривається вдаль, ніби птах, корабель,
Та даремні зусилля, бо сто якорів
Не пускають його від затишних осель
В таємничі краї, на роздолля вітрів.
І радіють боги, і дзвенять ланцюги,
І титани заснули в страшній глибині,
А тому, хто дрімає, нащо вороги?
Сам собі він мурує темницю у сні!
І любов, і добро, і свобода — слова,
Із яких якорі нам кувала пітьма.
Хіба хоче імен сила Духу жива?
Хто вона, і нащо — буря знає сама!
Хати ветхі змете урагану рука,
Якщо навіть вони мають ім'я святе,
А того, хто проснувсь, — вже ніщо не зляка,
Бо віднині вже він сам у себе росте,
Бо усі кораблі, і дороги, й мости,
І пісенного поклику огненний дзвін,
І казкові краї, й зореносні світи,
І походи до них — то все він, лише він!..


Ти не плач сиротою*

Ти не плач сиротою і серце не край,
Те, що статися має, — те станеться...
Птахи рідні зберуться у Зоряний Край,
А примарне — в безодні зостанеться...

Не ридай, коли Птах відлітає удаль.
Те, що з Єдності вийшло — з'єднається.
Неминучої радості знак — та печаль,
Що у серці твоїм одмічається...

Пам'ятай, що розлуки існують на те,
Щоб освячувать зустрічі бажані,
Лише те існування у Вічність зросте
Що тяжкою скорботою вражене...


Переступи межу...*

— Переступи межу. І вийди в таємничість.
Дмухни за вітром попіл та іржу.
Хіба не чуєш — ключ за хмарами курличе?
Переступи межу. Переступи межу.
Суворо глянь довкіл і запитай сумління:
— Кого чекаю тут? І що я бережу? —
Хто в небо не росте — приречений на тління.
Переступи межу. Переступи межу!
Багато голосів. Та лиш один — пророчий:
— Що зв'яжеш у душі — те в вічності зв'яжу!
Під ноги не дивись. Здійми до Тайни очі.
Переступи межу. Переступи межу!..

Відлітають в ирій журавлі*

Відлітають в ирій журавлі,
Жовто листя облітає з віт,
Будуть нові весни на Землі,
Запалає в лузі новий цвіт...
Лиш на віки щезли у імлі
Давні мрії тих, дитячих літ...

Не журися, друже, уночі,
Вийди, глянь на зоряну ріку,
І розтануть в серці ті плачі,
Ніби знак сльозини на піску,
І в гаю прадавньому сичі
Проспівають доленьку дзвінку.

У безжурнім радіснім сміху
Чарівну стежину віднайди,
Протопчи в Чумацькому Шляху
Небувалі вогняні сліди,
Хай вони приреченість лиху
Спопелять навіки, назавжди!..


***

Розлітаються миті, мов листя осіннє,
Кожна мить — цілий світ!
А у серці мовчазне одвічне квиління:
Як затримати той політ?
Як спинити розлуку, наповнену болем,
Той розрив пуповини душі?
Тіні пам'яті тонуть у життєвому полі.
Б'ють у серце думок гармаші...


***

Диво-сни, не сковані законом,
Відкривають браму до Свободи,
Із тілесним попрощавшись лоном,
Небувала виросла Природа.

Воскресають мертві Побратими,
Розквітають зела чародійні,
Розгортає диво світ незримий —
Радісний, прекрасний і надійний...

Корінь Волі, джерело натхнення,
Не щезай, не висохни ніколи,
І посій в пилюку повсякдення
Квіти у сновидному роздоллі...

І тоді, як зморені світила
Захолонуть в темному просторі,
Хочу я, щоб Серце запалило
В світі Сну нові, чаклунські зорі!..


***

Моїм супутницям

Правічна радість, священний трепет
На тій межі, що зветься смертю...
Щезають маревні вертепи,
Замком таємним з правік заперті...
Підняти парус — і в чисте море,
У таємничість Праокеану!
Пусті страхи душа поборе
І попливе в краї незнані...
Хай виринають дивосвіти
В стихійнім танці світил та духів,
Сади промінні розвинуть віти
І Слово Боже торкнеться слуху.
Лиш не жахайся межі тієї,
Яка з правіку зветься смертю,
А прагни мужньо понад нею,
До Бога крила розпростерши...

11 лютого 1981 - 1 січня 1982 р.


Вірші для
Доні


1974 -1984

Колискова

Зорі ховаються, ніченька тане,
Сонечко ясне встає із туману,
Верби вмиваються росами чистими,
Міниться обрій хмарками барвистими.

Все так чудово, все так спокійно,
Всесвіт задумався — ласкаво, мрійно.
«Горя немає, — шепоче зірниця, —
То лише сниться... То лише сниться...»

1974 р.


Снігова баба*


Витала в небі мала сніжинка,
Білокрилесенька янголина.
Серед хурделиці-заметілі
З неба злетіла, в наметі сіла.

Ішло дівчатко яснооке,
Зліпило сніжку крутобоку.
Упала сніжка з рук дитини,
Та й покотилася в долину.
А по дорозі снігу-снігу
Навертюхалося в тому бігу.
Була сніжинка — тепер бабище,
Пухка потвора, снігомарище.

З вугілля очі, рот і вуха,
Відро помийне для капелюха,
Із моркви ніс, мітла для сміху,
На глум дорослим, малим — на втіху.
Зима лютує, тріщать морози,
У серці баби холодні сльози.
Ночами бабу кличуть зорі
У небо ясне, у даль прозору.

Як з її тілом здолать тяжіння,
Гидкого збутися чортовиння —
Нехай бере собі, хто хоче,
Відро помийне, з вугілля очі, —
А їй би тільки простори ясні,
Кружляння в небі, політ прекрасний!
А я дивлюся, а я сміюся:
— Не плач, бабище, не плач, бабусю!
Засяє сонце, весна прилине,
Тебе підніме у небо синє,
І ввійдеш ти в легку хмарину.
У білокрилу янголину,
Минуть морози, дитячі глуми.
Холодні ночі, похмурі думи.
Тебе чекають простори ясні,
Кружляння в небі, політ прекрасний.

1974 р.


Пісня*

Розцвілася квіточка, розцвілася,
Та багряним полум'ям зайнялася.

Полюбили квіточку буревії,
Розпалили в серці їй пісні-мрії.

Тріпотіла квіточка, пломеніла,
В сонячному промені вся згоріла...

Впало з серця квіточки сім'я-зерня
Поміж темні зарості, поміж терня.

Ой, не спіте, людоньки, ой, не спіте!
Зернятко дрібненькеє віднайдіте!

Бо Весна полум'яна як надійде —
Квіточка багряная вже не зійде...

1975 р.

***

Поміж горами хатинка,
Далі — кручі і долинка...
Тихо, тихо
Вечір лиха
В голубе вікно...
Щось мигнуло,
Спалахнуло,
Світиться вікно...
Ніби квітом
Самоцвітом
Світиться воно...

Усміхнулася хатинка.
А в хатиночці — дитинка...
Та розумно
Тиходумно
Дивиться у ніч —
Хтось там ходить,
Вічно бродить,
Не змикає віч,
Розсіває
Зерна в гаю
І відходить пріч...

Йдуть тумани у долинку,
Ніжно пахне материнка...
Поринає в сон дитинка...
Тихо, тихо
Вечір диха
В голубе вікно,
Виглядає
Із безкраю
Ще когось воно —
Хто блукає
В Диво-краї
Вже давно... давно...

25 жовтня 1979 р.


Доня у вікні

У віконце доня
Дивиться мала,
Квіточка-долоня
Тулиться до шкла.
Доки жити буду.
Навіть хай віки —
Знаю — не забуду
Ніжної руки...
Ніби пташенятко,
У віконці ти.
До тієї хатки
Буду вічно йти...
Там моє кохання,
Там мій Диво-Храм...
Зоряне світання
Розквітає там...
З будь-якої долі
Я вернусь туди.
Днями і ночами
Ти мене зажди.
А в таємну днину
Під твоїм вікном
Зацвіте калина
Небувалим сном,
У вікно постука,
там, де ти стоїш, —
і простягне руку:
— Доню, ти не спиш?
То вставай, дитино,
Та виходь надвір,
Я тебе зустріну
Під промінням зір...
Білий цвіт калини —
То моя любов,
Що у цю хатину
Прагнула ізнов,
Що з'єднала в миті
Душі і серця...
Вічно буде жити
Мить свята оця —
У віконці Доня...
Дивний зоре-Храм...
Квіточка-долоня
Шле привіт вікам...

14 березня 1980 р.


***

Візьму Доню у долоні,
Обніму — і полечу,
Вдалині, в небеснім лоні
Нову зірку засвічу.

І скажу: — Ти господиня
Цього світу і твори,
Ця планета — повна скриня
Птахів, бджілок і рослин.

Порядкуй же в цій оселі
Так, щоб жоден не страждав,
Щоб усі були веселі
І ніхто не сумував!

Доня пальчиком торкає
Нову голубу Зорю,
І тихенько наслухає
Те, що я їй говорю...

В оченятах — чиста віра,
На вустах — любові знак...
В цього світу — добрий вирій,
Славна доля!
Буде так!

3 квітня 1980 р.


Мама і доня

— Звідки прийшла я, матусю, до тебе?
Де я до того була?
— Сяяла, доню, зіркою в небі,
Квіткою в лузі цвіла.

Мам із татусем тебе нашептали
Трави шовкові в полях,
Нам соловейки тебе наспівали
У придніпровських садах...

Неба глибинність, ніжність ранкова,
Літня гроза, супокій —
Все це впліталось, як в пісеньці слово,
В доні коханій моїй!

В очках у тебе — обшир чудесний,
В дотику — сила вітрів,
В голосі — ніби дзвіночки небесні,
Пташок закоханих спів.

Ми із татусем лише сплітали
Той дивовижний вінок,
Котрий для тебе давно готували
Промені дальніх зірок.

Тож збережи, моя доню ласкава,
Всі ті дарунки в житті.
Світу на радість, людям на славу —
Квітоньки серця святі!..

1 серпня 1980 р


***

У думах броджу довкола
Вашої любої хати,
І маю одну лиш волю —
У вікна її заглядати...

Дивлюся на милі лиця,
Торкаюся їх незримо,
І знаю, що це мені сниться,
І сон той проходить мимо...

Та ні! Не проходить — груди
Наповнює зустрічі диво...
Я знаю — розквітне, буде
Омріяна мить щаслива...

10 листопада 1980 р.


***

Диво сиве
Йде по ниві...
Я до Дива,
А воно —
Лише видиво
Щасливе —
Місяць світить у вікно...

Прокидаюсь
І караюсь...
Хочу знову
На той лан,
Там, де Диво
Ходить сиве,
Там, де Діва
Уродлива,
Там, де зоряний туман...

Все можливо
Там, де Диво, —
І політ,
І зореліт...
Уродлива
Кличе Діва,
Сиве-сиве
Кличе Диво
У новий казковий світ...

Нитку сну
Мережану
Я підтримую, пряду,
На чарівному лану,
Моя Діво,
Любе Диво,
Поспішаю, вже іду...
Я знайду тебе, знайду!

1 січня 1981р.


Сон

Біля чудо-хатки, біля тих вікон
Розцвіте фіалково легендарний сон...
Хай тобі він шепче у весняні дні:
Я спішу до тебе наяву і в сні.
Промайне розлука, як єдина мить,
Хай лише у серці Сон-трава горить...

2 березня 1981р.


Метелик

— Метелик! Летиш ти куди?
— Не знаю я слова такого,
Я вдома усюди, завжди,
Для мене всі миті — обнова!

То вічність і мить — то одне,
Бо є, і було, і грядуще
В обіймах тримає мене,
У пестощах промінносущих...

— Метелику! Віснику миті!
Чи можна до тебе в політ?
— Як станеш із радістю злитий,
Тоді мій відкриється світ...

Бо Радість — то любощі гри,
Без простору, часу і цілі,
Дарунки Святої Гори,
Що світові незрозумілі...

5 травня 1981 р.



Щедрівка

І дорослих, і малечу
Привітати хочу знов я:
Добрий Вечір! Щедрий Вечір!
Добрим людям на здоров'я!

Засіваю щире зерня
На усі рясні усюди,
Щастя й радість хай повернуть
В хату всім на світі людям.

Хай радіють разом з нами
Кожна квітка, кожна зірка,
Хай не прийде навіть снами
Те, що в серці зріє гірко!

Хай душа прошепче речі,
Тихі, без багатослов'я:
Добрий Вечір! Щедрий Вечір!
Добрим людям на здоров'я!

13 січня 1982 р.


Хмаринка

— Слухай, Хмарино
Моя білокрила,
Дай мені легкості,
Моці і сили.

Хочу полинути
Вслід за тобою,
Весело гратися
З хмарок юрбою.

— Дівчинко люба,
Дівчинко мила,
Треба для цього
Не моці і сили, —

Треба безжурності
І забування,
Треба безжальності
До розлучання,

Бо якщо спогад
В серденько вколе,
Знову впадеш ти
З неба додолу...

20 липня 1981р.


***

Небо, як нива,*
Зорі, мов зерна,
Радує дивом
Простір химерний...
Що там, в безодні,
Всіяній чудом?
Все, що завгодно,
Стукає в грудях.
Стукає серце
В ребра темниці,
Ніби відерце
В диво-криниці.
Вирватись хоче
В ирій далекий,
В буряні ночі,
В зоряний клекіт.
Так воно й буде.
Так воно й сниться!
Землю розбудить
Казка-зірниця...

1 березня 1984 р.


ЗОРЯНИЙ
Ключ

1984-1989

Пісня золотого човняра*

Човен золотий в океані див,
Зоряне вітрило напинається.
Воротар Життя знов у путь відплив,
До Землі закохано всміхається...
Слався, ясний човен кохання,
Ти пливи, пливи в далину.
Даруй надію, даруй світання,
Даруй нам вічную весну!
Пломінний потік радісно струмить.
Поспішай з відкритими долонями,
Неповторна мить сповнює блакить
Вогняної пісні передзвонами.
Розриває міх зоряний гінець,
Щедро сипле диво-самоцвітами,
А Земля спліта сонячний вінець
З травами, деревами і квітами...


Пісня місячної ночі*

Срібна нитка печалі, срібна нитка надії
Простяглася у даль, простяглася у світ...
Понад Шляхом Чумацьким срібний лебідь леліє
Таємниче мереживо літ...
Збережи, схорони
Серця світ серед ночі химер,
Під крилом сивини
Голос казки святої не вмер...
Ти посій на лани
Тиху радість, що зріє тепер...
Сновидіння, примари — то лиш знаки полону,
Та згадай, що не вічна й найбільша мара,
І життя самоцвіт у празорянім лоні
Пломеніє, горить — не згора!
Я тебе заколишу, як мати дитину,
Ти мужній і зростай у колисці моїй,
А як поклики сурми над світом полинуть —
Будь готовий ступити у бій!


***

Для сліпнів є пітьма,*
А для зрячого нема.
Ширше серце розкривай —
Загорівся небокрай!
Нищаться пожарами
Тільки порохи,
Тішаться примарами
Лише дітлахи.
Ген поза туманами
Дивна глибина,
А понад обманами —
Зоряна весна!
Боягузам — страх і жах,
Шукачам — вогнений шлях!
Хто по ньому піде — знай:
У казковий прийде Край!
В лоні темряви дріма
Мати Всесвіту сама.
Хто летить без вороття —
Нове матиме життя!


Розмова з тишею*

Як затихнуть громи стоголосі,
Як замовкне музика й слова,
Серце мови огняної просить
І в душі мовчання ожива...
Ти тоді прислухайся до тиші,
Там нечутно калатає дзвін...
З вічності таємний вітер дише,
Заклика до полум'яних змін,
Небосхил прадавні руна пише
І шепоче дивну казку він...
Не забудь, не одвернись од неї,
У глибинах духу схорони,
Пролети над сонною землею
І посій на батьківські лани...
Збереже празоряне насіння
Подих материнської весни,
У прийдешнє виросте пагіння
Понад віковічні бур'яни...
Зродиться крилате покоління
Без руїн, і смерті, і війни...
Як затихнуть громи стоголосі...


Пісня вічного вогню*


Палає небокрай,
Світанкова пора...
Вставай, вставай, вставай —
Горить Нова Зоря!
І хто б де не умер —
Від зради чи в борні —
Воскресніте тепер
У Вічному Вогні!
Встаньте, убиті
Сестри й брати!
Брама відкрита
В нові світи!
Смерті немає —
То лиш мара,
Дух не згасає,
Дух не вмира!
Клубиться чорний дим,
Планета у вогні,
Над обрієм земним
Потвори навісні.
Та повстають сини,
Щоб подолати лють,
На вічний мир вони
Всім руки подають!
Вирує лан життя,
І голуби над ним...
Немає вороття
Руйнаторам сліпим,
Бо діти вояків,
Що впали у борні,
Ідуть з усіх країв
У лави вогняні!


Батьківське напуття*


Сину праведний мій,
Ти вступаєш у бій,
Я дарую тобі
Вогняний буревій!
Я дарую тобі...
Ти обман спопели,
Ти пітьму повали,
Засвіти Новий День
Поміж мороки й мли!
Засвіти Новий День...
Ти виходиш на шлях,
Ти ідеш по світах,
Засівай Диво-Цвіт
На пустельних полях...
Засівай Диво-Цвіт...
Хай дозріють плоди,
Хай не буде біди!
Всюди Мир і